Читати книгу - "Планета трьох сонць"

торкаючись поплавками води.

Вже й друге сонце сховалось за щiльною запоною туману, яка висiла низько над обрiєм. День згасав у райдужному сяйвi вечiрньої заграви.

Вигляд узбережжя мiнявся на очах. Стрiмкоспаднi скелi, пiщанi рiвнини, порослi джунглями плоскогiр'я. Перетворений на своєрiдний кратер, лiтак саме минав велику затоку, коли Мак-Гардi раптом подав знак:

— Зупинiться, Вроцлавський! Тут, мабуть, i починається рiка Надiя… Вiн увiмкнув радiостанцiю i сiв перед мiкрофоном. — Грубер, Краус! Ми бiля затоки, з якої витiкає рiка в центральну частину континенту… Чуєте нас?

— Чуємо! — пролунало з динамiка. — Праворуч — дикi хвилястi скелi?

— Точно. А лiвий берег зводиться похило, вкритий густим чагарником.

— Вiрно. Приблизно за вiсiмсот метрiв звiдти знайдете широченну пiщану мiлину з пеньками дерев. Там лежала наша «Стрiла». Пошукайте гарненько, певно ж, лишились слiди, якi приведуть до нас.

— Хай тобi атомний вибух! — засмiявся Фратев. — Ми таки їх знайшли!

Тi вiсiмсот метрiв, якi лишились, «Ластiвка» пройшла за кiлька секунд. Але даремно всi напружували зiр: нiде не було й слiду пiщаної мiлини з пеньками. Характер берега лишався увесь час однаковим: вузька прибережна смуга пiску, а зразу ж за нею — густi хащi.

— Мабуть, це не тут, — сказав Мак-Гардi. — Попливемо далi.

— Постривайте! — махнув рукою Фратев. — На березi щось блищить.

Вроцлавський скерував туди лiтак. Поплавки «Ластiвки» торкнулись мiлини.

— Хай я провалюсь на двадцять метрiв пiд землю, коли це не мiкроскоп! — вигукнув Фратев i кинувся до дверей. Молодiнова марно намагалась затримати його: кiлькома стрибками вiн досягнув берега i пiдняв напiвзасипаний пiском прилад.

— Нi, — засмiявся Мак-Гардi, — Грубер похвалитись окомiром не може. Оця смужечка пiску, за його визначенням, — широченна!

— Як би там не було, ми йдемо їхнiми слiдами, — сказала Молодiнова. Тепер швидко готуйте пилки, сокири i зброю. Ми повиннi оглянути мiсцевiсть, поки не смеркло.

Вроцлавський лишився охороняти лiтак, а всi iншi вiдважно рушили в темнi хащi. Фратев i Чан-су прокладали шлях, Мак-Гардi з Молодiновою тримали напоготовi зброю. Гiлки та стовбури дивного чагарника були, на щастя, такi м'якi, що експедицiя просувалась вперед досить швидко. За нею лишалась вузенька стежка, схожа на тунель.

Механiчна пилка Фратева раптом дзенькнула об щось металеве, в присмерку блиснуло кiлька iскор.

— Друзi, «Стрiла»!

Лишилося зрубати кiлька покручених гiлок та лускатих стовбурiв — i вченi опинились перед дверима лiтака, якi вмить вiдчинилися. Не встиг Фратев опам'ятатись, як опинився в обiймах Грубера. Поруч нього обiймались Краус i Чан-су.

— Де ми перебуваємо? Куди нас отi примари занесли? — запитав Грубер, коли затихли радiснi вигуки.

— У вас надзвичайний окомiр, герою! — єхидно посмiхнувся Мак-Гардi. «Стрiла» стоїть на тому ж самому мiсцi, куди її посадила вночi буря: не далi як за сто п'ятдесят метрiв вiд берега.

— Це неможливо. Як далеко ми вiд гирла Надiї?

— Точно так, як ви визначили. Метрiв за вiсiмсот.

— Не робiть з мене блазня! — розгнiвався Грубер. — В тих мiсцях була не менш як двохсотметрова смуга голого пiщаного берега…

Вiн побiг щойно прорубаною просiкою, але через кiлька метрiв озирнувся:

— Чи не зiткнулись ви часом з якою-небудь потворою?

— Смiливiше вперед! — посмiхнулась Молодiнова. — Ми не зустрiли жодної живої iстоти. Для певностi я пiду разом з вами.

На узлiссi вражений Грубер зупинився. За кiлька крокiв вiд нього по пiску плюскотiли неквапливi хвилi спокiйного моря.

— На цьому мiсцi ми справдi зiйшли на берег… — сказав вiн розгублено. Але звiдки тут взялися хащi?! Вчора їх зовсiм не було…

— Мабуть, виросли, як же iнакше можна ще з'ясувати? Оце товсте нiздрювате листя нагадує за своєю будовою брилики наших грибiв, а про них навiть дитина вам скаже, що вони з'являються на голому мiсцi за одну нiч.

Поглянувши на темно-багряний небосхил, Молодiнова стурбувалась:

— Поки ще не зовсiм смеркло, ми повиннi знайти Навратiла. Увага, по мiсцях!

«Ластiвка» помчала поверхнею моря.

* * *

У людей на уламку скелi вiд утоми вже пiдломлювалися колiна.

— Менi здається, ящiр заснув, — прошепотiла Свозилова.

— Я теж так гадаю, — погодився Мадараш. — До ранку, однак, тут стояти не будемо, треба знайти мiсце для ночiвлi. Без човна про повернення годi й думати…

Вони обережно спустилися з каменя i швидкими кроками попрямували вгору по схилу. Алена озирнулась.

— Потвора повзе за нами! — вигукнула вона з жахом i кинулась бiгти. Северсон схопив її за руку i побiг поруч неї.

Навратiл на мить зупинився. Ящiр справдi пiдвiвся. Його довге тiло вкрилось брижами, незграбно, але досить-таки швидко ящiр посунув уперед.

— Хоч ця iстота i пересувається на сушi, але нас не наздожене! вигукнув скоромовкою академiк i побiг за товаришами. — Незабаром ми зникнемо з поля її зору.

Та, видно, Навратiл поквапився з висновком: хоч як швидко бiгли втiкачi, вiдстань мiж ними й ящером все зменшувалась. А сховатись нiде схили вкривали тiльки трава та низькi кущi. Порятунок можна було б знайти хiба що на приступку кам'яної стiни за неширокою смугою лiсу.

Северсон рвучко повернув праворуч i разом з Аленою вбiг у лiсок. їх одразу ж поглинули сутiнки хащiв. Зрозумiвши манер, услiд за ними кинулись Мадараш i Навратiл. Не вiдставав i ящiр, — його гучне сопiння й трiск галуззя чулися зовсiм близько.