Читати книгу - "Червоний диявол"

до своєї сусідки, — хто це по вулиці біжить? Їй-богу, як не дурять мене старі мої очі,то війтова дочка.

— Та, так! Вона, вона! — зайшлася від цікавості сусідка.

— А куди ж це вона такою пізньою порою? — витягнула свою суху шию пані цехмайстрова, слідкуючи за тим, як віддаляється Галя.

— Куди? — усміхнулася пані майстрова. — Хіба ж я вам не казала, голубко, що теперішні дівчата кожну бабу перехитрують?

— Ну, вже я за нею простежу, — вирішила пані цехмайстрова, — до війтового дому немає іншої дороги, як повз мої ворота.

Але Галя не чула шепоту кумась. Швидкою ходою спустилася вона з Боричевого Току і, проминувши кілька вуличок, вийшла на Житній торг. Просто перед нею, в кінці Житнього торгу, виступав на високій сніжній горі Вишній замок. Здавалося, він гнітив своєю величезною масою все розкидане місто. Його стіни і башти високо здіймались до неба і своїми темними обрисами затуляли останнє вечірнє світло. Вліво від замкової гори висувалася невеличка площадка, наче навмисне зрізана в горі. На ній здіймалися два високі стовпи з перекладиною; посеред перекладини гойдалося щось темне і довге. Галя зиркнула в той бік, і жахливе почуття охопило її; своїми зіркими очима вона ясно розрізнила пониклі, як петлі, руки і голову, схилену на груди… З жахом відвернулася Галя, швидко проходячи вперед. На площі було вже зовсім безлюдно. Крамниці стояли мертво і похмуро, наче покійники із закритими повіками. В ніші, зробленій у церковній ограді, слабеньким червоним вогником теплилася перед іконою лампадка. Раз, два, три… пробило на вишній вежі дев’ятнадцять лунких і повільних ударів. «Дев’ятнадцять!» — сплеснула руками Галя. Але було вже пізно повертатися додому. Стиснувши руками своє завмираюче від страху серце, Галя швидко побігла вперед. «Вартуй!» — протяжно пролунало із замкової стіни. «Вартуй!» — так само протяжно відповів глухий голос із воєводської сторони. «Вартуй!» — донеслося понуро з нижніх мійських воріт. От і домініканський монастир. Ох, який же він похмурий і страшний!.. Сірий, оброслий мохом, сперся на свої тяжкі колони, наче сивий старигань на сукувату палицю. Лячно… В ньому, наче сови в ущелинах скелі, гніздяться чорні голені монахи… Галя зашепотіла беззв’язні слова молитви і, обігнувши монастир, пішла по вузенькій та нерівній вуличці, що тулилася по той бік гори між її підніжжям та міським валом. Звідси замок дивився ще грізніше. Над воєводським перекидним мостом бовваніла найвища шестикутна башта; амбразури темніли в ній, наче порожні очниці черепів. Високі стіни і башта, здавалося, заступали півнеба. Галя вже не йшла, а бігла. Тисячі найстрахітніших думок гналися за нею. Там, на березі Дніпра, біля шинку Лейзара, площа, куди злітаються відьми… Що, коли летітимуть повз неї?.. Або ж стрінеться по дорозі червоний диявол?.. Недаремно ж він до них позавчора у вікна стукав… Наче крижаною водою обілляло Галю з ніг до голови. «Господи Боже! — поспішно захрестилася вона під хусткою. Та коли б вона тільки згадала про це, нізащо б з дому не пішла. Однак бажання довідатись правду пересилило страх. Галя бігла і бігла вперед. Нарешті вона помітила зовсім перекошену хатку, що приліпилася до самого схилу гірки. Все було так, як описувала Богдана. Галя штовхнула хвіртку та увійшла до двору. В маленьких віконцях хатини світився червонуватий вогник. Галя підійшла і боязко стукнула у вікно. Світло у вікнах миттю погасло. Галя повторила свій стук вдруге і втретє. У хаті почувся шелест, через кілька хвилин низенькі двері розчинилися, і на порозі з’явилася ветха-ветха старенька у якомусь дивному червоному одязі, що широко розходився на грудях, з головою, загорнутою в брудну жовтогарячу хустку.

— Хто там добивається? Чого там треба? — заговорила вона гортанним голосом, киваючи головою і ретельно зачиняючи двері.

— Я, тіточко! — ледь чутно прошепотіла Галя.

— Ти? — стара пильно подивилася на Галю і, помітивши молоду перелякану дівчину в багатій одежі, відповіла значно лагідніше: — А чого ж тобі, дитинко, треба?

— Поворожити, тіточко! — відповіла Галя, затинаючись.

— Поворожити? Бог із тобою! — замахала стара і руками, і ногами. — Я бідна перепечайка, куди мені ворожити?

Але Галя вже трохи отямилась.

— Тіточко, голубочко, що скажете, все дам, нічого не пожалію… Тільки не відмовте: така потреба, така…

Тим часом стара кинула оком на дороге намисто довкола Галиної шиї, і ще більше полагіднішала.

— Шкода мені тебе… Ну та хто тобі таких небилиць наговорив?

— Богдана Кошколдівна, тіточко… Ви вже мені не відмовте… — У голосі Галі почулися сльози.

— Ну йди вже, йди, — зовсім лагідно заговорила стара, пропускаючи Галю вперед. — Але щоб нікому анічичирк, бо…

Галя не розібрала останніх слів: у неї шуміло у вухах, стукало в скронях, а ноги підкошувались від неслухняного тремтіння. Вони увійшли в темні сіни, і Галя почула, як стара клацнула за нею засувом. Забобонний страх так сильно охопив Галю, що вона хотіла було стрімголов кинутись назад, але тут чиясь худа рука вхопила її за плече, і голос старої, що видався Галі хрипким та зловісним, прошепотів над нею:

— Сюди, за мною!

Галя спіткнулася в темряві об високий поріг.

— Ще, ще сюди, — казала стара, ведучи Галю за собою.

Галя відчула, як вони переступили через ще один поріг і як стара, поставивши її посеред кімнати, зачинила двері.

— Зніми хрест, дай сюди, — прошепотів над її вухом голос старої. Галю з ніг до голови облило смертельним холодом.

— Зніми, дай сюди! — ще вимогливіше прошепотів гортанний голос. Крижаною рукою дістала Галя з-за коміра сорочки золотий ланцюжок із хрестиком та поклала в руку старої. — Як є ікона, ладанка, все зніми, чуєш, — далі шепотіла стара, не випускаючи Галиної руки, — все зніми, не можна утаїти!

Галина рука затремтіла. На грудях у неї на шовковому шнурочку висіла ладанка з мощами печерських святих… Але Галя зважилась нізащо не віддавати цього останнього захисту.

— Немає, — насилу прошепотіла вона, так пересохло її горло.

— Чи правда? — стисла стара Галину руку і діставши від неї ствердну відповідь, так само хрипло і вимогливо вела далі. — Зніми всі персні з правої руки, та не бійся, я не візьму, назад віддам… Чуєш, усе зніми! Нічого не можна утаїти.

Галя один за одним зняла з себе коштовні персні і поклала їх у руку старої.

— Тепер стій, не ворушись! А я роздую вогник!

Стара облишила