Читати книгу - "Задуха"

не називають бомжихами, а вуличних дівок не називають дівками та повіями. Я так гадаю, що Єву просто викинули з машини, мало не на ходу, і при цьому не пролили жодної сльозинки. Ну як ото викидають домашніх тварин, що вперто паскудять на килим.

Єва тим же ходом не відстає. Я заглядаю до мами в палату, але її немає на місці. Порожнє ліжко. Пром'ятий матрац з мокрою плямою сечі, що розпливлася. Напевно, маму повели в душ. Медсестри водять пацієнтів у душову в кінці коридора, де їх поливають із шланга — отаке миття.

Тут, у лікарні Святого Антонія, щоп'ятниці пацієнтам показують кіно «Пікнік у піжамі», і щоп'ятниці ті ж самі пацієнти набиваються до відеозали, щоб подивитися фільм уперше.

У них є чим зайнятися. Рукоділля, бінго.

І ще в них є лікарка Пейдж Маршалл. Куди вона, до речі, запропастилась?

У них є вогнетривкі фартухи, які закривають усе тіло від підборіддя до ступень, отож, якщо ти куриш, ти не підпалиш на собі одяг. У них є плакати Нормана Рокуелла. Двічі на тиждень сюди приходить перукар. За додаткову плату. За все треба платити додатково. За нетримання сечі. За хімчистку. За катетери. За зонд для штучного годування.

Щодня пацієнтам дають уроки, як зав'язувати шнурки на черевиках, як застібати ґудзики та пряжки. Як застібати й розстібати застібки-липучки. Як застібати й розстібати блискавку. Щоранку медсестра каже пацієнту, як його звати. Друзів, які знають одне одного вже років шістдесят, знайомлять заново. Щоранку.

Тут — колишні лікарі, адвокати, керівники, які вже не в змозі самостійно застебнути блискавку. Тут справа не в навчанні. Тут справа в техніці безпеки. З таким же самим успіхом можна намагатися пофарбувати палаючий будинок.

Тут, у лікарні Святого Антонія, вівторок означає біфштекс. Середа — курка з грибами. Четвер — спагеті. П'ятниця — запечена риба. Субота — яловичина з кукурудзою. Неділя — смажена індичка.

Тут є чим зайнятись і як згаяти час. Картинки-пазли з тисячі частин. Тут немає жодного ліжка, на якому б умерло менше дюжини людей.

Єва зупинилась у своєму інвалідному візку біля дверей до маминої палати. Сидить, витріщається на мене. Зів'яла, бліда — як давня мумія, що її розповили та сяк-так завили й уклали її ріденьке волоссячко. Її голова у блакитних кучериках постійно трясеться.

— Не підходь до мене, — каже Єва щоразу, коли я дивлюся в її бік. — Лікарка Маршалл мене захистить. Вона не дозволить мене кривдити.

Я сиджу на маминому ліжку та чекаю, коли її приведуть назад.

У мами в палаті стоїть годинник, який б'є щогодини. Тільки замість звичайного дзвону — голоси різних птахів. Записані на плівку. Перша година — це мандрівний дрізд. Шоста година — іволга.

Полудень — в'юрок.

Буроголова гаїчка — це восьма година. Чорноголовий повзик — одинадцята.

Ну, загалом, ви зрозуміли.

Проблема в тому, що коли певний птах асоціюється з певною годиною, це дуже збиває. Особливо де-небудь на природі. Щоразу, коли поблизу чути дзвінку трель горобиної вівсянки, ти думаєш про себе: що, вже десята година?!

Єва в'їжджає до маминої палати передніми колесами свого візка.

— Ти зробив мені боляче, — мовить вона. — Але я не сказала мамі.

Старе луб'я. Людські недогризки.

Уже півгодини, як проспівала чубата синиця, а мені треба встигнути на роботу до блакитної сойки.

Єва вважає, що я її старший брат, який натягав її років сто тому. Мамина сусідка по кімнаті, місіс Новак, із її жахливими відвислими грудьми неосяжних розмірів і великими також відвислими вухами, вважає, що я — її давній партнер по бізнесу, пройдисвіт-мерзотник, який украв у неї чи то волокновіддільник, чи то гарну перову ручку.

Для цих жінок я — це хтось інший.

— Ти зробив мені боляче, — каже Єва й під'їжджає трохи ближче. — І я цього не забула.

Щоразу, коли я сюди приходжу, якась стара вішалка з кошлатими бровами — її палата в кінці коридора — називає мене Ейхманом. Інша стара з катетером — прозору трубку вічно видно в неї з-під халата — кидається на мене зі звинуваченнями, що я вкрав у неї собаку, й вимагає повернути тварину. Щоразу, коли я проходжу повз бабусю в рожевому светрі, в інвалідному візку, вона дивиться на мене затьмареним оком і каже:

— Я тебе бачила. У ніч пожежі. Ти був з ними.

Тут ти безсилий. Я так гадаю, що будь-який мужчина, що з'являвся в житті Єви, так чи інакше був для неї старшим братом. Сама того не усвідомлюючи, вона все життя підсвідомо очікувала, що її трахатимуть усі мужики без винятку. Тепер вона вже стара, зморщена, всохла — але вона однаково залишається восьмирічною дівчинкою. Вона застряла в часі. Для неї час зупинився. Як і в колонії Дансборо з її штатом закінчених невдах, скривджених життям, усі пацієнти Святого Антонія замкнені у своєму минулому.

Я — не виняток, і ви, гадаю, також.

Замкнені, як Денні в колодках. Зупинились у розвитку, як Єва.

— Ти, — каже Єва, тицяючи в мене тремтячим пальцем. — Ти зробив боляче моїй пі-пі.

Старі, які застрягли в минулому.

— Ти казав, що це така гра, — каже вона, хитаючи головою. — Що це буде наш із тобою секрет. А потім засунув у мене свою штуку. — Її тонкий висохлий палець тичеться в повітря, вказуючи на мою промежину.

Насправді лише при думці про це моя «штука» враз в'яне.

Проблема в тому, що тут, у лікарні Святого Антонія, у кожної з пацієнток є до мене свої претензії. Тут є одна висохла старушенція, що переконана: я позичив у неї п'ятсот доларів і досі не повернув. Інша бісова баба називає мене дияволом.

— Іти зробив мені боляче, — каже Єва.

Коли я сюди приходжу, провини за всі злочини у світовій історії лягають на мене. Так і хочеться загорлати в їхні беззубі зморщені фізіономії.

Так, я вкрав дитину Ліндберґа.

Це я потопив «Титанік».

Це я вбив Кеннеді.

Це я почав Другу світову війну.

Я винайшов атомну бомбу.

Вірус СНІДу? Даруйте, моїх рук справа.

Ліпший спосіб управлятися з такими, як Єва, — переключити їхню увагу на щось інше. Треба їх якось абстрагувати: заговорити про погоду, або про те, що сьогодні було на обід, або про те, як їм личить ця зачіска.

Можна припустити, що саме так чоловіки, які знали Єву, давали раду її ворожості. Відвертали її увагу. Не намагалися нічого довести. Уникали будь-яких конфронтацій. Ішли й не поверталися.

Більшість людей саме так і живуть. Дивляться телевізор. Курять дур. Накачуються