Читати книгу - "Бріда"

в самому центрі Всесвіту величезний собор. І Бріда справді побачила готичний собор, вимуруваний із чорного каменю. Він здавався невід’ємною частиною Всесвіту, що його оточував, попри всю абсурдність цього уявлення.

— Підійди до собору. Підіймися сходами. Увійди.

Бріда зробила те, що наказувала їй Вікка. Піднялася сходами до собору, ступаючи босими ногами по холодних плитах. У якусь мить відчула, що хтось її супроводжує, і голос Вікки, як їй здалося, був голосом людини, що йшла за нею. «Це гра моєї уяви», — подумала Бріда і зненацька пригадала, що вона перебуває на мосту між видимим і невидимим. Вона не повинна ані боятися, ані зневірюватися, ані впадати в розпач.

Тепер Бріда стояла вже під дверима собору. Двері були величезні, викувані з металу, прикрашені барельєфами з життя святих. Зовсім не схожі на ті, які вона бачила, коли впадала в транс над картами таро.

— Відчини двері. Заходь.

Бріда відчула доторк холодного металу до своєї руки. Двері відчинилися без будь-якого зусилля з її боку, попри свої розміри. Вона увійшла до величезного храму.

— Запам’ятай усе, що ти там бачиш, — сказала Вікка.

Бріда помітила, що хоч зовні було зовсім темно, крізь величезні вітражі собору проникало багато світла. Вона виразно бачила лави, бічні вівтарі, прегарні колони й багато запалених свічок. Проте все здавалося дещо занедбаним; лави були покриті порохом.

— Іди ліворуч. Там ти побачиш іще одні двері. Щоправда, дуже маленькі.

Бріда заглибилася в собор. Її босі ноги ступали по притрушеній пилюкою підлозі, розбуджуючи в ній не дуже приємне відчуття. Десь лунав дружній голос, що вказував їй дорогу. Вона знала, що то Вікка, але знала також, що та вже не має влади над її уявою. Вона була при своїй свідомості, а проте не могла не підкорятися тому, що наказувала їй робити Вікка.

Побачила двері.

— Увійди. Там будуть кручені сходи, які спускаються вниз.

Бріді довелося нахилитися, щоб увійти. Сходи освітлювалися смолоскипами, закріпленими на стіні. Вони були чисті. Так ніби хтось тут пройшов раніше, щоб підмести сходи й запалити смолоскипи.

— Ти йдеш на зустріч зі своїми колишніми життями. У підвалі собору є бібліотека. Ходімо туди. Я чекаю тебе під сходами.

Бріда спускалася протягом часу, тривалість якого вона не могла визначити. Від цього спуску в неї трохи паморочилась голова. Коли дійшла до кінця сходів, то зустріла там Вікку. Їй стало легше, вона відчула себе більш захищеною, хоч і перебувала в трансі.

Вікка відчинила ще одні двері в кінці сходів.

— Тепер я залишаю тебе саму. Але я буду недалеко й чекатиму. Вибери собі книгу, й у ній ти прочитаєш усе, що тобі треба знати.

Бріда навіть не помітила, що Вікка залишилася позаду; вона роздивлялася запорошені томи. «Треба мені буде знову сюди прийти, витерти пилюку». Її минуле було брудним і занедбаним і їй стало сумно, що вона не прочитала ці книги раніше. Можливо, їй пощастило б здобути з них важливу науку, яку вона давно забула і яка дуже згодилася б у її теперішньому житті.

Вона окинула поглядом томи на полиці. «Скільки я вже прожила», — подумала. Схоже, вона дуже стара, а тому їй треба бути мудрішою. Вона хотіла б прочитати все це знову, але в неї мало часу, і вона мусить довіряти своїй інтуїції. Адже вона вже знає сюди дорогу, а тому зможе повернутися, коли схоче.

Вона була завагалася, яку книгу вибрати. Зненацька, далі не думаючи, взяла одну і зняла з полиці. Книга була не дуже груба, й Бріда сіла просто на підлогу, тримаючи її руках. Вона поставила книгу перед собою, але її опанував страх. Вона боялася, що відкриє її, а нічого не відбудеться. Боялася, не зможе прочитати те, що там написано.

«Я повинна піти на ризик. Я не повинна боятися невдачі», — подумала вона й відкрила книгу.

Та коли вона поглянула на сторінки, їй раптом стало зле. Знову запаморочилось у голові.

«Зараз я знепритомнію», — устигла вона подумати, перш ніж провалилася в чорну темряву.

Бріда прийшла до тями, відчувши на обличчі бризки води. Вона пережила дуже дивне марення й не знала, що воно означало: собори, які висіли в повітрі, й довгі полиці, заставлені книжками. Їй ніколи не доводилося бувати в бібліотеці.

— Лоні, з тобою все гаразд?

Ні, з нею не все було гаразд. Вона зовсім не відчувала свою праву ногу й знала, що то поганий знак. Розмовляти теж не мала бажання, бо не хотіла забути свій сон.

— Лоні, прокинься.

Певне, в неї була лихоманка, що спричинила таке дивне марення. Пережиті видіння здавалися дуже реальними. Їй хотілося, щоб її перестали кликати, бо марення почало розвіюватися, а вона так і не зрозуміла його.

Небо було сіре, й низькі хмари майже доторкалися до найвищої башти замку. Вона не відривала погляду від хмар. Це добре, що не видно зірок; священики кажуть, що й зірки тепер стали не такими гарними, як були.

Дощ припинився незабаром по тому, як вона розплющила очі. Лоні була задоволена, що випав дощ — отже, резервуар замку наповнився водою. Вона повільно опустила погляд від хмар і знову побачила башту, розкладені на подвір’ї багаття і юрбу людей, які блукали туди-сюди, не знаючи, що їм робити.

— Тальбо, — тихо покликала вона.

Він обняв її. Вона відчула холодний доторк обладунка та запах сажі в його волоссі.

— Скільки минуло часу? Який сьогодні день?

— Ти була три доби без тями, — сказав Тальбо.

Вона подивилася на Тальбо, і їй стало жаль його.

Худий, обличчя брудне, шкіра безживна. Але все це