Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

його шукати підтримки своєї політики у Києві. Наприкінці червня 1917-го до Києва для врегулювання відносин із Центральною Радою прибули міністри Тимчасового уряду. Цей приїзд став початком зближення між Петроградом і українськими автономістами. 29 червня на честь приїзду Керенського у Києві відбувся парад 8 тисяч солдатів-українців під жовто-блакитними прапорами. Тоді Петлюра запропонував Керенському провести українізацію всіх тилових частин в Україні та перевести солдатів-українців із інших фронтів на Південно-Західний і Румунський фронти.

Керенський наполягав не квапитись із українізацією військ у період «загострення війни». Він не хотів і чути про надання Генеральному комітету прерогатив офіційного військового органу. Тимчасовим урядом було заборонено проводити українізацію частин на фронті під час боїв…

І все-таки Керенський пішов на значні поступки — дав згоду комплектувати нові окремі тилові частини переважно з українців, а Генеральний комітет отримав деякий вплив при формуванні резервних частин шляхом добровільного набору. У питанні про автономію України Керенський, погодившись з ідеєю автономії «у принципі», закликав Центральну Раду відкласти рішення про автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів.

Серед генералітету тоді утвердилася думка про те, що українізація деяких частин приведе до зростання їхньої боєздатності та дисципліни, що вона допоможе відтягнути солдатів-українців од більшовицької пропаганди.

В останніх числах червня 1917-го поручник Скрипчинський — український комісар при штабі Південно-Західного фронту — запропонував Скоропадському негайно почати українізувати корпус. Скрипчинський заявляв, що на українізацію корпусу дав згоду головнокомандуючий Гутор і петроградське військове начальство. Але Скоропадський тоді ще вагався, вказавши Скрипчинському, що він побоюється «…як би українізація остаточно не зруйнувала… корпусу». Скоропадський запевняв, що він не співчуває українському соціалістичному руху, тому що «…сам “пан”, а весь цей рух іде проти панів», і що «в такий спосіб я ніколи не зможу об’єднатись із провідниками цього руху».

У той же час Скоропадський вирішив особисто довідатися про думку командування та військового міністра з питань українізації. Скоропадський виїхав автомобілем до головнокомандувача Гутора та командуючого армією Селівачова у містечко Федорів. Треба відзначити, що Скоропадський був у дружніх стосунках із генерал-лейтенантом Володимиром Івановичем Селівачовим, ветераном Російсько-японської війни. Цей генерал у розпал червневого 1917 року наступу змінив командуючого 7-ю армією генерала Бельковича. Під час заколотницького виступу генерала Корнілова Селівачов виступив на його підтримку, та у вересні 1917 був заарештований і відсторонений від посади «за причетність до заколоту», що не перешкодило йому 1918 року вступити до Червоної армії, а 1919 року стати помічником командувача Південного червоного фронту та командуючим «червоною» групою військ.

При зустрічі з генералом Скоропадським головком Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Олексій Євгенович Гутор наполягав на тому, що питання про українізацію 34-го корпусу вже остаточно вирішене. Цікаво, що Гутор після Жовтневого перевороту теж перейшов на бік більшовиків і тривалий час викладав у військовій академії РСЧА.

У Києві Скоропадський зустрівся з генеральним секретарем із військових справ Симоном Петлюрою: «З Петлюрою я дуже мало розмовляв, він зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався київською політикою… Був привітний, тоді ще розмовляв зі мною по-російськи, а не українською, взагалі тоді українська мова ще не накидалася силоміць».

Симон Васильович Петлюра (1879–1926) в українському русі був уже 20 років, іще з часів свого навчання у Полтавській духовній семінарії. З утворенням Революційної української партії 1900 року Петлюра стає її активним членом, за що його ще 1903 року було вперше заарештовано. В еміграції у Львові Симон став редактором друкованого органу РУПу. Повернувшись до України восени 1905 року, Петлюра бере активну участь у діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії, працює у газетах і журналах як журналіст та літературний секретар. 1909 року Симон переїздить до Петербурга, а потім до Москви, де протягом 1912–1917 років редагує російсько-мовний журнал «Украинская жизнь». У роки Першої світової війни Петлюра працював у «Союзі земств і міст», був заступником уповноваженого «Земгору» у справах Західного фронту. З травня 1917-го Петлюра став лідером, а згодом і офіційним головою Українського Генерального військового комітету, що почав українізацію армії. 25 червня 1917 року було створено Генеральний Секретаріат, який намагався стати урядом автономної України. У цьому першому уряді Петлюра мав посаду голови військового секретаріату.

У своїх украй суб’єктивних «Споминах» Скоропадський згадує: «Потрібно сказати, що Петлюра завжди мені малювався як надзвичайно честолюбна людина демагогічного штибу з великою авантюристичною жилкою, але щирий у своєму ставленні до України і потім чесний у грошових відносинах. Це ідеаліст, що сентиментальничає, з дуже легким культурним вантажем. Його політичні переконання далеко не крайні настільки, що мені спадало навіть на думку залучити його до складу уряду, і, якби українці не відмовилися спочатку піти в уряд, можливо, це й сталося б… Петлюра міг би бути одним із надзвичайно корисних діячів часів гетьманства…»

Своє відвідування українського військового секретаріату-«міністерства» Скоропадський, уже після свого гетьманування, змалює так: «Усі робили враження неуків у своїй справі. Власне кажучи, ніякого діловодства ще не було, й, здається, вся їхня увага була звернена на боротьбу з командуючим військами Київського військового округу соціал-революціонером Оберучевим. Настрій у них тоді був поміркований щодо політичних і соціальних реформ; головним чином проводилася національна ідея… Взагалі типовий революційний штаб, які пізніше доводилося мені часто зустрічати. У помешканні був великий непорядок і бруд. Було ясно, що справи в Центральній Раді йшли ще не дуже добре».

Відвідини Скоропадським українського військового секретаріату-«міністерства» його вкрай розчарували. Він, що звик до шляхетності палаців і лиску імперських міністерств, не міг терпіти, коли «кухарчини діти» керують політикою. Побувавши у Петлюри, Скоропадський вирушив до його конкурента і супротивника українізації — командуючого Київського військового округу генерала Оберучева. Оберучев запропонував Скоропадському відмовитися від українізації корпусу, переконуючи його, що згода Петрограда на українізацію окремих частин армії — тільки тимчасове явище.

Зустрівся генерал Скоропадський і з вічним змовником — юристом та політиком Миколою Міхновським, який розгорнув перед ним таємні перспективи військового перевороту в Україні. Міхновський планував підняти у Києві повстання українізованих полків, заарештувати Оберучева і негайно проголосити незалежність України.

У своєму листі до генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту Миколи Йосиповича Раттеля (згодом одного з перших генералів, що перейшли на бік червоних) Скоропадський напише, що якщо українізація його корпусу це «…влиття поповнення тільки з українців, то я думаю, із цього, крім руйнації корпусу, нічого не буде. Українці під проводом