Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Павло Скоропадський — останній гетьман України

Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

186
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 109
Перейти на сторінку:
Генеральний комітет до армійських структур. У російській армії, як у калейдоскопі, постійно мінялися головнокомандуючі, командуючі фронтами й арміями. Тільки на Південно-Західному фронті, до якого відносився корпус Скоропадського, за травень — грудень 1917-го змінилося 8 головнокомандуючих-генералів: легендарний О. Брусилов командував фронтом до 21 травня, О. Гутор — до 10 липня, Л. Корнілов — до 18 липня, П. С. Балуєв — до 31 липня, О. І. Денікін — до 29 серпня, Ф. Є. Огородников — до 9 вересня, М. Г. Володченко — до 24 листопада, М. Стогов — до 25 грудня.

Військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський, прибувши до Києва 20 травня 1917-го, заявив, що перегрупування військ за національним принципом у сучасних умовах війни є неможливим. Керенський вказав, що всі вимоги «українців» будуть вирішуватися тільки під час Всеросійських Установчих зборів, які були намічені на осінь 1917 року.

Командуючим Київського військового округу був революційний полковник Костянтин Оберучев — масон і есер «з підпільним стажем». Однак цей революціонер відкидав наявність «українського питання» і вважав ідею українізації армії за диверсію. Оберучев був переконаний у тому, що Всеукраїнський військовий з’їзд хоче провести переворот у Києві, й погрожував арештом його організаторам.

Генерал Денікін згадував: «…київська Рада робітничих і солдатських депутатів у середині квітня у різких і обурливих висловах охарактеризувала явище українізації як просте дезертирство та шкурництво і більшістю 264 голосів проти 4 зажадала скасування створення українських полків».

26 травня 1917-го Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду із пропозицією визнати автономію України в складі Росії. Але вже через три дні з Петрограда було отримано категоричну відмову визнати автономію… а на початку червня 1917-го Генеральний військовий комітет одержав від Керенського розпорядження із забороною проведення Другого українського військового з’їзду. Але така заборона розглядалася солдатами-українцями як замах на завоювання революції.

Незважаючи на заборону, Другий Всеукраїнський військовий з’їзд відкрився 7 червня 1917 року в Києві. «Самостійники» на з’їзді вимагали «розмовляти кулаком» із Тимчасовим урядом, штовхали до конфлікту з владою. З’їзд зажадав від Петрограда визнання Генерального військового комітету та ухвалив вважати накази Генерального військового комітету обов’язковими для всіх воїнів-українців і українських військових організацій.

10 червня 1917-го року П’ята сесія Центральної Ради, без погодження з Тимчасовим урядом, прийняла свій Перший Універсал (Маніфест), що проголошував автономію України. Майбутньою вищою владою в Україні оголошувалися Всенародні українські збори — Сейм. В Універсалі йшлося про швидкий переділ землі поміщиків, про перевибори місцевої адміністрації. Тоді ж в Україні виникає свій автономний уряд — Генеральний Секретаріат, який, утім, поки не мав ніякої влади. Письменник Володимир Винниченко очолив Генеральний Секретаріат і став у ньому ще й секретарем (міністром) внутрішніх справ. Іще 7 секретарювань (міністерств) очолили представники українських партій есерів, соціал-демократів, федералістів. Симона Петлюру було обрано генеральним секретарем (міністром) військових справ автономної України.

Створення українських міністерств і сам Універсал викликали в Петрограді вибух обурення та обвинувачення у «нелояльності» на адресу Центральної Ради. А преса вже дзвонила про те, що цей крок Центральної Ради — «ніж у спину революції», що «народ України обрусів і не хоче автономії»… Лунали заклики «зброєю покарати зрадників і австрійських шпигунів».

Чиновники Тимчасового уряду розглядали діяльність Генерального комітету як «самозванство», що тягне кримінальну відповідальність, «комітетчикам» погрожували арештами. Загальноросійське військове командування відмовлялося від контактів з Генеральним комітетом, незважаючи на те, що процес самочинної та стихійної українізації вже почався в 10-му, 39-му і 26-му армійських корпусах. Командування, не звертаючи уваги на демарші Центральної Ради, не видавало грошей на їжу та платню для солдатів українських частин.

У червні 1917-го Тимчасовий уряд вирішив провести широкомасштабний наступ на фронті. Військовий міністр Керенський, розраховуючи на перемогу, бачив у наступі єдину можливість зміцнення влади… Центральна Рада повністю підтримала ідею наступу, та й французькі союзники жадали від Росії термінового рішучого наступу, яке б підтримало наступ Антанти в Шампані та Фландрії.

34-й корпус Скоропадського в той час перебував у складі військ Південно-Західного фронту й знаходився на території Київського військового округу (округ у складі Київської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній). Південно-Західний фронт розтягся на 615 кілометрів і складався з 4 армій, чисельністю в 2 мільйони 700 тисяч людей, причому українці становили 1/3 чисельності всіх військ фронту. 34-й корпус Скоропадського зі складу Особливої армії було передано 7-й армії (більше півмільйона багнетів і шабель) Південно-Західного фронту.

Командувачами 7-ї армії в другій половині 1917 року були: до 20 червня — генерал Л. М. Белькович, до 9 вересня — генерал В. 1. Селівачов, до 3 грудня — генерал Я. К. Ціхович, до 30 грудня — штабс-капітан В. К. Тріандофілов.

Червневий наступ російських військ почався на Південно-Західному фронті у напрямках Тернопіль — Львів і Коломия — Станіслав — Стрий силами трьох російських армій, маючи на меті повернути Галичину під владу Росії та розгромити австро-угорську армію. Наступ було почато 18 червня 1917 року, але вже через три дні стало зрозуміло, що він провалився.

Дивізії 34-го корпусу Скоропадського: 104-а, 153-я, 23-я, 19-а Сибірська стрілецька — були призначені для наступу. Однак частина корпусу взагалі відмовлялася брати участь у боях. Два полки 104-ї дивізії категорично відмовилися виконувати накази і постійно мітингували. Генерал Скоропадський разом з комісаром 7-ї армії (до якої входив 34-й корпус) Борисом Савинковим постійно виступав перед вояками, переконуючи солдатів узяти участь у наступі. Але тільки кілька полків 104-ї дивізії погодилися виконувати наказ. Юрби солдатів інколи проводжали агітаторів Скоропадського та Савинкова гиком і свистом.

І все-таки 34-й корпус кинувся в атаку й захопив три лінії ворожих окопів, але далі справа не пішла — солдати почали обшукувати вбитих німців і далі наступати не захотіли. А через кілька годин вони вже були вибиті із захоплених позицій. Великі втрати понесла 23-я піхотна дивізія корпусу Скоропадського. Після невдач червневого наступу 34-й корпус було відведено у резерв, а штаб перемістився до містечка Мужилова.

Наприкінці червня 1917-го російський наступ закінчився нищівним контрударом австро-німецьких військ, проривом російського фронту, захопленням ворогом Чернівців, Коломиї, Тернополя. Втрати російської армії у ході невдалого наступу та відступу сягнули 150 тисяч людей.

* * *

Провал червневого наступу російських військ призвів до гострої загальноросійської кризи, зробив Тимчасовий уряд більш реалістичним, змусив

1 ... 12 13 14 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Павло Скоропадський — останній гетьман України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Павло Скоропадський — останній гетьман України"