Читати книгу - "Ліки від страху"

соромлячись, намагаючись не образити Халецького, докладає всіх зусиль, аби засунути його куди-небудь у другу шеренгу — якнайдалі від очей начальства, бо вигляд Халецького у формі мусить поранити серце будь-якого стройового перевіряльника. Для мене це незбагненно: він отримує таке ж обмундирування, як і всі, але мундири його, пошиті у фірменному військовому ательє, надимаються на спині, горбляться на грудях, рукави, ґудзики чомусь перекошуються, й в останню мить якийсь обов'язково відривається, стрілка на штанях запрасована криво, а один шнурок розв'язується. І над усім цим неподобством підноситься прекрасна сріблясто-сива голова в золотих окулярах під зсунутим набік парадним кашкетом.

Давно, у перші роки нашого знайомства, я був певен, що це відбувається тому, що Халецький — глибоко цивільна людина, з волі обставин закинута у військову організацію, що він просто не може звикнути до поняття армійського строю, ранжиру, необхідності поводитися й виглядати як усі — відповідно до статуту й тієї необхідної муштри, що поступово згуртовує безліч різних людей у єдиний боєздатний організм.

Але якось нам випало разом складати залік із вогневої підготовки, і я вирішив одстріляти першим, оскільки стріляю непогано й не хотів соромити цим Халецького, що напевне не знав, звідки куля вилітає. Спокійно, не кваплячись я зробив п'ять залікових пострілів і не дуже шкодував, що три кулі пішли у вісімку, а одна в дев'ятку. Халецький вийшов на рубіж слідом за мною, перевірив зброю, зняв і уважно протер окуляри, навіщось підморгнув мені, повернувся до мішені й навскидку з кулеметною швидкістю зробив усі п'ять пострілів: і ще до того, як інструктор вигукнув: «Чотири десятки, дев'ять!» — я вже знав, що всі кулі полетіли в ціль, бо ж одразу видно почерк майстра.

— Де це ви так наловчилися? — запитав я, не приховуючи здивування.

— У розвідці виживав той, хто встигав вистрелити точніше. А головне — швидше, — усміхнувся Халецький.

Цілком випадково я дізнався від Шарапова — про це в МУРі не відав ніхто, — що він служив на фронті в розвідувальній роті Халецького; й так мені було важко уявити свого залізного шефа підлеглим делікатному, м'якому Халецькому, так неможливо було побачити, як вони разом повзуть під колючим дротом через лінію фронту, затягуються димом однієї цигарки, що легше було вважати це вигадкою, легендою, милим сентиментальним домислом.

— Гріх на моїй душі, — сказав мені генерал. — Великого вченого я занапастив, коли притягнув Халецького до нас у міліцію…

Десять років відпрацювали вони разом у відділі боротьби з бандитизмом — був у нас такий «гарячий цех» по війні. Але стало підводити серце, й Халецький перейшов у НТВ. В сорок п'ять років несподівано для всіх він написав підручник криміналістики, за яким тепер навчаються в усіх школах міліції. Я знаю, що його не раз запрошували на викладацьку роботу, але з міліції він чомусь не йде. Якось я запитав його про це.

— Мені нова форма подобається, — засміявся він.

— А якщо серйозно?

— Серйозно? — перепитав Халецький. — Маю несплачений борг.

— Борг? — здивувавсь я.

— Так. Мій батько був сухотний кравець і мріяв, щоб я став ученим. Йому було байдуже яким — лікарем, інженером, учителем, аби тільки не сидів за кравецьким столом. Не знаю, чи виконав я його заповіт, ставши криміналістом. Але моє сумління, розум, серце однаково б не дозволили мені займатися чимось іншим…

— Чому?

— Мені було вісім років, ми їхали з батьком у трамваї. На Самотьоку до вагона зайшов п'яний здоровань і почав чіплятися до пасажирів. Коли він став лапати якусь дівчину, мій батько, сухотник, недомірок, кравець за фахом, лицар і поет у душі, підбіг до нього й закричав: «Ви не смієте чіплятися до жінки!» Хуліган полишив дівчину й почав бити батька. Боже мій, як він його бив!.. — Халецький зняв окуляри, заплющив на мить очі й провів долонею по обличчю. — Я кричав, плакав, просив людей допомогти, а бандит усе бив його, звіріючи від того, що ніяк не може повалити його зовсім, бо після кожного удару батько піднімався на ноги зі сліпим, заюшеним кров'ю і сльозами обличчям і, випльовуючи зуби й червоні згустки, викашлювані його слабкими кволими грудьми, кричав йому розбитими губами: «Брешеш, бандюго, ти мене не вб'єш!» Й усі у вагоні заніміли від жаху, їх скував параліч страху, вони всі боялися втрутитись і стати такими, як батько, — залитими кров'ю, з вибитими зубами, й ніхто по заздрив могутній силі духу в такому маленькому, хирлявому тілі…

— Ви хотіли помститися за батька всім бандитам?

— Ні, — похитав головою Халецький. — Він не потребує помсти. Я служу тут для того, щоб люди, які їдуть у величезному вагоні нашого життя, не знали ніколи принизливого страху, що гірший вибитих зубів та змордованого тіла…

Про все це я згадав, скидаючи у передпокої квартири Халецького плащ і вішаючи його поруч із шинеллю, яку одягають один раз на рік. Халецький сказав дружині:

— Познайомся, Валю. Рекомендую тобі — мій колега Станіслав Тихонов, людина, яка не одружується, щоб сім'я не заважала йому працювати.

Дружина махнула на нього рукою.

— Моє щастя, що я за тебе вийшла, коли ти ще там не працював. А то ви б склали чудовий дует. Жили б собі, як доктор Ватсон із Шерлоком Холмсом.

Я потиснув їй руку і сказав:

— Не вийшло б. У них там була ще місіс Хадсон, а нині вельми сутужно з хатніми робітницями.

Вона похитала головою.

— Оце з моїми двома халамидниками також біда: хоч убий, не одружуються. А так було б добре… — Вона привела нас у їдальню і запитала мене: — Ви потерпите до вечері ще хвилин з двадцять, чи вже несила?

— Звичайно, потерплю.

— І чудово, — зраділа вона. — У нас. сьогодні тушкований кролик. І з хвилини на хвилину підійдуть наші Мишко і Женя, тоді сядемо разом за стіл.

І додала, мовби вибачаючись:

— Я так люблю, коли вони разом з нами… Зовсім дорослі вони стали, ми їх і не бачимо майже.

— Мамцю,