Читати книгу - "Об’єкт 21"

почав обертатися, утворивши суцільний круг, і сани помчали серед снігового вихору.

В електробусі було троє пасажирів. Двоє з них продовжували про щось говорити один з одним, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. Третій пасажир, молода дівчина, посміхалася, спостерігаючи, як я борсаюся в купі майна, що ним спорядив мене дбайливий пілот.

— Та зніміть рюкзак, — нарешті сказала вона.

Тільки я в своєму хутряному одязі виглядав тут по-полярному. Інші пасажири були одягнуті в звичайні костюми. Слово честі, у тролейбусі, який курсує по вулиці Горького, я виглядав би не більш екзотично.

— Куди ми їдемо? — спитав я дівчину.

— Куди вам треба, — відповіла вона посміхаючись. — Адже ми спеціально заїхали на аеродром, щоб узяти вас. Нам повідомили по радіо з літака, і ми заїхали по вас, щоб вам не чекати наступної рейсової машини. Вона прибуде тільки хвилин через двадцять.

Отже, те, що я вважав до деякої міри риском і чим у глибині душі пишався, було звичайною пересадкою з літака в електробус!

Ні, не зазнати мені тут небезпеки, не замерзнути в тундрі! Не допустять до цього… Взагалі любителям пригод в Арктиці робити нічого. Я зняв хутряну шапку і витер хусточкою лоба. Звичайно, екіпаж опалюється. Мені було дуже жарко.

Час від часу в, сніжній тундрі виникав стовп з ліхтарем. На двох чи на трьох зупинках увійшли нові пасажири. Водій вів машину по курсовказівнику так спокійно, ніби їхав по шосе, хоч сани котилися по відкритій тундрі.

Хвилин через двадцять електробус зупинився біля двоповерхового будинку з яскраво освітленими вікнами.

— Приїхали, — сказала дівчина.

XV

На ганку мене зустрів широкоплечий чоловік у шкіряному реглані і шапці-вушанці. Я пізнав Геннадія Степановича. Він обняв мене, забрав з рук речі, тут же віддав їх комусь, і ми пішли всередину.

Ми перейшли просторий вестибюль, потім коридор і опинились у великій квадратній кімнаті, обставленій так, як того тільки може побажати людина, що прибула з столиці.

— Трохи зручніше, ніж тоді, коли ми з вами ночували, — пам’ятаєте, під час вимушеної посадки? — в благодушному голосі Геннадія Степановича я вловив нотку гордощів. — Це в нас для приїжджих.

З задоволенням скинув я полярне обмундирування, прийняв ванну і став схожий на звичайну людину. Стоячи на килимі, що покривав підлогу кімнати, я зачісувався перед великим дзеркалом. Раз у раз по завісках пробігали світлові бліки, і потім знову лягала тінь. Важко було уявити, що за цими вікнами, за спущеними шовковими шторами іде сніг, простяглася тундра, хоч і з’їжджена електросаньми й освітлена ліхтарями, але все-таки тундра, а не вулиця великого міста, сповнена руху.

Геннадій Степанович, який знову з’явився на порозі, запросив мене в їдальню.

В залі, оздобленім різними прикрасами з дерева, стояло близько дюжини столиків і великий стіл. На кожному столі у вазах стояли живі квіти. Взимку, в тундрі, за Полярним колом!

— Ну, — сказав Геннадій Степанович, коли ми сіли за один із столиків, — за нашу зустріч!

І він налив у бокали рожевого вина з низенької пузатої пляшки.

Ми цокнулись.

— Місцеве, — пояснив Геннадій Степанович.

Тримаючи напій у роті, я смакував його, пробуючи визначити, що воно таке. Якоюсь особливою свіжістю пахло вино, яким частував мене Геннадій Степанович; і чудовим, я б сказав, природним ароматом. Воно було приємне і на смак…

— Між іншим, із морошки, — повідомив Смирнов.

Я мало не похлинувся. Серед складної гами відчуттів од вина з’явилося нове: відчуття, що мене трохи обдурили.

Геннадій Степанович щиро розсміявся, помітивши мою розгубленість.

— Ну, морошка, звичайно, не проста, — заспокоїв він мене. — Самі розумієте, її стільки разів схрещували і, як кажуть, удосконалювали, що тепер уже вона не поступиться навіть перед черешнею.

Ми випили ще по бокалу.

Тепер мені кортіло-швидше дізнатися, в чому має виявитись моя участь у роботі Інституту припливів, але Геннадій Степанович рішуче відхилив усі мої спроби розпочати ділову розмову.

— Завтра, завтра, — заперечив він категорично. — А заразі спати.

Виявляється, за московським часом була друга година ночі.

XVI

Коли я прокинувся, в кімнаті було видно.

«Що це вони ще вигадали? — розмірковував я спросоння, підходячи до вікна і відслоняючи завіску, пронизану рівним, яскравим світлом. — Штучне сонце?»

Але замість сонця я побачив місяць. Величезний, круглий, з добродушною посмішкою, він світив яскраво й спокійно, наче це був ліхтар, заряджений акумуляторами нової конструкції. Я згадав, що в дореволюційній Росії в провінціальних містах у місячні ночі вуличне освітлення вимикали; небесний ліхтар давав більше світла, ніж усі земні.

«А що, — подумав я, — вчені використають колись Місяць і для освітлення. Запалять на ньому за допомогою атомної енергії гігантське «вогнище» або встановлять дзеркала, що відбиватимуть сонячне світло на Землю. А може, просто посріблять його поверхню, покриють якоюсь амальгамою, щоб посилити природне віддзеркалення в кілька разів».

У місячному сяйві було добре видно бухту Капризну з ясною доріжкою, що перетинала темну поверхню води, і силуетами гір, так само схожих на двох котів, як і дванадцять років тому. Але там, де морди котів сходилися, залишаючи прохід у море, стояла тепер бетонна гребля, що здавалася при місячному сяйві сріблясто-білою. По її краях, на вирубаних у горах майданчиках, височіли два величезні будинки. Один був з вузькими вікнами, що починалися від фундаменту і сягали майже даху. Із продовгуватих вікон падало світло, яскравіше, ніж місячне, і лилося на схил горн, покриваючи його ясними і, темними смугами. Другий будинок, восьми— чи десятиповерховий, був звичайного для дослідницьких установ типу.

Я стояв біля вікна, мабуть, дуже довго… Не знаю, яким чином у кімнаті опинився Геннадій Степанович. Він уже вмився, поголився і, як завжди, сяяв добродушністю.

— Ну й вигляд у вас! — сказав він, ледве стримуючи посмішку.

Я поглянув у дзеркало, вставлене в дверці