Читати книгу - "Люди навпроти"

— Ви хоч не розказали їй чогось такого, що може вас скомпрометувати?

— Не розумію…

Сусід-фламандець підвівся, за хвилину повернувся з жінкою і посадив її поруч із собою. Розмовляти з нею він не міг і задовольнявся самими поглядами. Пестячи жінку, він усміхався.

— Ви вже давно тут? — спитав Аділь-бей американця.

— Чотири роки.

— Вам тут подобається?

Джон зареготав чи, скоріше, видихнув усіма легенями повітря разом із тютюновими крихтами, що поприлипали до його губів. Певно, йому вже все було байдуже, він навіть не намагався вдавати з себе ввічливого.

— Будьте здорові, поки не здохнете!

Віскі Джон пив із пивного кухля, не дбаючи про те, скільки випито. Розмовляли за столом безладно. Час від часу котрийсь із моряків кидав фразу, іноді хтось уставав і йшов танцювати. Джон втупився в консула. Його погляд був не прискіпливий, але гострий.

— Ви що, вже в розпачі?

— Ні, тільки трохи розгублений.

— Якщо виникнуть непорозуміння, приходьте до мене. Знаєте, де це? На околиці біля трубопроводу.

— Можна у вас щось запитати? Ви щойно казали про пані Амар… Гадаєте, вона з «гепеу»?

Джон одразу ж насторожився.

— Хочете добру пораду? Ніколи ні з ким про таке не розмовляйте, хоч би хто це був. Ось погляньте: наш офіціант працює на них, усі жінки в цьому барі теж працюють на них. Та й швейцар, і вся прислуга також! — Джон говорив, не стишуючи голосу, і музиканти в нього за спиною просто вп'ялися в американця очима.

— Не питайте ні про що, зрозуміло? Якщо ваші посилки надходять напівпорожні, мовчіть! Якщо вночі на вас напали й відібрали гаманець, спокійно повертайтеся додому! Якщо хтось помер просто у вашому кабінеті — зачекайте, поки його заберуть. І запам'ятайте: якщо ваш телефон не працює, то він не повинен працювати!

— Нашого службовця, який виконував обов'язки консула до мого приїзду, заарештували, щойно він прибув до Тифліса!

— Хай вас усе це не обходить!

— А щодо мого попередника, то мені сказали, нібито…

— Пийте! Так минатимуть години, дні, тижні, місяці… Може, одного чудового дня ваш уряд згадає про вас і надішле заміну. — Джон говорив надривним, блазенським тоном. — Навіть сюди не приходьте надто часто. І якомога менше розмовляйте з іноземними моряками.

— А ви?

— Я, любий мій друже, зі «Стандарду»! — Коли Джон промовляв ці слова, в його Голосі відчувалася така сама пиха, як і в Панделлі, коли той говорив пре Італію.

— Офіціанте, ще пляшку!

Аділь-бей звернувся по-англійському до свого сусіда-капітана, але той уже засинав. Аділь-бей випив третій келих. Речі довкола починали розпливатися в його очах. Американець тепер не звертав на нього уваги, а консулові хотілося вилити йому душу. Він навіть добре не знав, про що саме хоче розповісти, але йому хотілося знати, чи знайомий американець з його секретаркою. Аділь-бей відчував якийсь пекучий біль у душі, запитуючи себе, чи Соня все ще сидить у темному вікні в будинку профспілок. Він пригадав її гримасу на адресу цього бару. Справді, у тутешніх грубо нафарбованих жінок обличчя, як у селянок чи робітниць, і рухи в них також незграбні.

Парочки одна по одній зникали, а якась навіть вовтузилась у кутку за портьєрою, що відділяла бар.

— Ви часто тут буваєте? — запитав Аділь-бей у сусіда-капітана.

— Один рейс — до Техасу, другий — сюди.

— Нафта?

— Нафта.

— В Америці веселіше?

— Так само, як і тут, навіть сумніше. Трубопровід недалеко від міста, і, щоб заповнити трюми, вистачає кількох годин. Часу залишається тільки на те,' щоб сходити до бару чи в кіно.

— А стоянки під час рейсів бувають?

— Ніколи.

Старший механік, що сидів навпроти, намагався розповісти жінці якусь історію. Він вдавався до англійських та німецьких слів, але переважно — до жестів. Жінка сміялася, та сам він реготав ще голосніше.

Молодий офіцер танцював з досить гарною жінкою в зеленій сукні, вищою від нього на голову. Зненацька офіцер аж підскочив, бо Джон схопив його за полу кітеля.

— Тільки не цю!

— Чому?

— Облиш її, ясно? — І Джон люто повів очима навкруги.

Консул тихенько запитав його:

— А один-однісінький танець ви дозволили б?

— Іди спати. І не забудь, про що я тобі казав. Я живу біля трубопроводу. На добраніч!

Аділь-бей почував себе зовсім чужим у цьому ресторанному житті, на цій пристані, серед цих людей, що гуляли довкола пам'ятника Ленінові. Тому він ніяк не наважувався покинути столик у тьмяному світлі, музику й гамір балачок на кількох мовах під бряжчання тарілок та дзенькіт келихів. Але й у цій атмосфері, типовій для портових барів усього світу, його не полишало почуття смутку й гіркоти. Він спостерігав за іноземними моряками, музикантами, за Джоном. Вигляд напівоголених жінок викликав у нього сором і почуття якоїсь незбагненної провини.

На вулиці також стояло кілька жінок. Музика й гамір усе ще ніби облипали його тіло, в очах трохи розпливалася набережна, відблиски вогнів на поверхні моря й пароплави, наче приклеєні до чорної води.

І раптом темінь пронизав червоний промінь ліхтарика. Якусь мить консул не міг нічого второпати: всі кудись бігли. Пролунав короткий звук; жінки коло бару сахнулися й застигли на місці. Очевидно, трапилося щось надзвичайне, і мимовільним свідком став і Аділь-бей. Все діялося так швидко, що він не встиг навіть розгубитися чи злякатись. Якийсь чоловік біг вулицею, а другий, у зеленому форменому кашкеті, у нього вистрілив. Перший ступив ще кілька кроків, потім нахилився вперед і м'яко впав на тротуар.

Другий підбіг до нього. Аділь-бей спробував також підійти ближче, але жінка, що стояла поряд, жестом зупинила його. Все це відбувалося за метрів п'ятдесят від бару. Співробітник «гепеу» схилився над розпростертим тілом. Із темряви з'явилося ще