Читати книгу - "Люди навпроти"

дві постаті; мовчки, без зайвих рухів, вони підняли пораненого чи мерця й понесли так, що ноги волочилися по землі.

— Що сталося?!

Але жінки не зрозуміли Аділь-бея — адже він, сам того не помічаючи, заговорив по-турецькому. Жінки навіть почали йому всміхатись. Аділь-бей відчув, що добре-таки набрався, аж коли ступив на вулицю й завважив, що в нього тремтять коліна. Пройшовши трохи набережною, він побачив уже темний будинок профспілок. Крім вивіски на барі, ніде ніщо не світилося; було безлюдно й темно.

Аділь-бей брів просто по калюжах. Двічі він нажахано здригався — йому ввижалися якісь темні постаті попід стінами. Останні кількадесят метрів до свого будинку він майже біг, а потім тремтячою рукою довго намагався встромити в замок ключа.

Електрику вже давно вимкнули. Очевидно, бар або підключали просто до загальної лінії, або він мав власне живлення. Цей заклад ніби жив у місті своїм життям. Відвідували бар переважно моряки, які вчора припливли, а завтра відпливуть знов.

«Усі жінки тут працюють на «гепеу»!» — сказав Джон. Отже, й ті, що в барі, й ті, що поза ним? У барі вони навіть краще вдягнені. А куди виходили оті парочки? Може, це на них він двічі натикався, коли йшов вулицею попід стінами?

Стояла задуха — після дощу від нагрітої землі йшла пара. Аділь-бей повідчиняв вікна, скинув піджака й відчув у душі порожнечу.

Порожня була не тільки його кімната; порожнім здавалося ціле місто, крім яскравої плями бару. Невже тут усі сплять? Невже серед людей, що блукали набережною, не знайшлося юнака й дівчини, які ще не наговорилися, або чоловіка, який зачитався допізна, або жінки, яка при світлі нічника сидить біля хворої дитини? Жодної ознаки звичайного людського життя!

З кімнати ще не вивітрився запах Нейли. Консул пригадав Джона, потім — перший вечір в італійців, а особливо — невеличкі вусики й лаковані черевики в пана Амара, що, спершись на камін, тихо розмовляв із Фікретом, перш ніж піти з ним на вокзал.

Вікна навпроти були розчинені. Вперше серед ночі Аділь-бей бачив розчиненими обоє вікон. Світив місяць, його розсіяне сяйво надавало білим плямам дивних обрисів. Очі помалу звикали до цього сяйва, й Аділь-бей розгледів подушку пані Коліної, чорний потік її розпущених кіс на світлій білизні. Досить було трохи нахилитися вперед і повернути голову, щоб побачити Сонине залізне ліжко — білий прямокутник, зовсім білий, без жодної плями, жодного горбочка…

Ліжка не розбирали! Соня не повернулася додому! Пані Коліна заворушилася так близько, що Аділь-бей почув, як жалісно рипнули пружини. Отже, хтось таки не спав у суцільній темряві міста, в одній із багатьох цегляних клітин, що утворювали його тіло. І це була саме Соня з її суворим, блідим обличчям.

5

Чому, скажімо, йому перекрили воду? Виявляється, тому, що в нього є на кухні індивідуальний кран! Кілька перших днів цей кран працював постійно, потім — кілька годин на добу, а далі й зовсім перестав працювати.

— Мабуть, його перекрили для ремонту, — казала спершу Соня. — Треба почекати.

Згодом вона почала пояснювати по-іншому:

— Тут потрібен зварювальний апарат. Я викличу сантехніка. Сантехнік, певна річ, так і не з'явився. І не з'явиться, очевидно, ніколи.

— Він погано зрозумів адресу, — висловила здогад Соня. Потім у неї з'явилася нова версія: — Сьогодні вихідний, він прийде завтра.

Отож Аділь-бей щоранку натягав штани і йшов ставати в чергу до крана на сходах. Дуже рідко там було менше шести чоловік; жінки мили голови, і чекати доводилося нестерпно довго. Аділь-бей стояв нерухомо, до нього ніхто не звертався, в його бік навіть не дивилися. Та Аділь-бей знав, що серед цих людей були й члени будинкового управління, і саме вони відключили йому воду.

Коли він нарешті повертався до себе, перед дверима консульства вже стояв натовп. Чуб в Аділь-бея був розкуйовджений, на ногах — капці. Та яке це мало значення? Вранці він уже не заварював чаю, бо це забирало багато часу. Він пробивав дві дірки в бляшанці з консервованим молоком і випивав його натще.

У нього залишилась одна-однісінька чиста сорочка, випрана ще в Туреччині. Решта були вже брудні, і він не знав, до кого в цій справі звернутися. Сонце закривала м'яка ранкова мла. Це обіцяло задушливий день, а то й бурю, що траплялося досить часто. Перед тим, як увійти до кабінету, звідки вже долинав гамір, Аділь-бей побризкався одеколоном, зачесав чуб і вдягнув піджака. Починався новий день — такий самий, як і всі минулі, й, без сумніву, такий самий, як і майбутні.

Соня, як завжди, сиділа на своєму місці, як завжди — зі спокійним, але змарнілим обличчям, із розпущеними косима.

— Доброго ранку, Аділь-бею, — спокійно привіталася вона.

Сонце вже сягнуло його столу, мерехтіло на паперах, поволі переповзало до вікна ліворуч.

— Просіть!

У консула з самого ранку боліла голова. Кімнату почали заповнювати такі неохайні, такі обмежені й здичавілі люди, що він мимоволі запитував себе, звідки їх щодня стільки набирається. Аділь-бей ще й досі не навчився визначати їхню національність. Декотрі розмовляли такими говірками, що нічого не можна було второпати. Всі зусилля відвідувачів пояснити щось були марні, і вони розчаровані йшли собі геть.

Люди спускалися з вірменських гір, приїздили з Персії чи ще бозна-звідки, дехто був із віддалених районів Туркестану чи навіть Сибіру. І безліч нескінченних історій, одна заплутаніша за одну!

— То чого ж ти все-таки хочеш? — вибухав Аділь-бей.

— Я хочу, щоб мені заплатили за нового віслюка…

Але ж про віслюка чоловік не сказав досі жодного слова! Цього дня Аділь-бей навіть нікого не слухав. Його аж нудило. Заради чого все це? Адже й у найсерйозніших випадках він не міг нічого добитися від місцевої влади.

Аділь-бей здивувався, завваживши, що вікно навпроти все ще зачинене. Кинувши слухати скаргу якогось горянина, він запитав у Соні:

— А що, ваша невістка захворіла?

Соня перевела погляд