Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

наче дівчинка, не роби з голки виделки. Дідько забирай…

– Лю-у-у-уди-и-и!

З боку гирла ущелини бігли Козоїд і кілька холопільських міліціонерів, висланих на розвідку.

– Що там? Чого він так репетує? – підняв голову Ніщука.

– Люди… Ваші… милості… – дихав швець.

– Віддишись, чоловіче, – сказав Ґилленстерн, засовуючи великі пальці за золотий пояс.

– Дракон! Там дракон!

– Де?

– За ущелиною… На полонині… Пане, він…

– На коней! – скомандував Ґилленстерн.

– Ніщуко! – крикнув Богольт. – На воза! Пильщику, на коня – і за мною!

– Ноги, хлопці! – гукнув Ярпен Зігрін. – Ноги, най йому зараза!

– Гей, почекайте! – Любисток закинув лютню на плече. – Ґеральте, візьми мене на коня!

– Стрибай!

Ущелина закінчувалася громадою світлих скель, які стояли що далі, то рідше, створюючи нерівномірне коло. Місцевість за ними плавно спускалася на трав’яну нерівну полонину, з усіх боків замкнену вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, річища пересохлих струмків, відкривалися на полонину.

Богольт, який першим дочвалав до бар’єра з каменів, зупинив раптом коня і зіп’явся на стременах.

– О, зараза, – сказав. – О, ясна зараза. Того… того не може бути!

– Чого? – запитав Доррегарай, під’їжджаючи.

Поруч із ним Йеннефер, зіскакуючи з возу Рубайл, сперлася грудьми на скельний блок, визирнула, відступила, протерла очі.

– Що? Що там? – крикнув Любисток, вихиляючись із-за спини Ґеральта. – Що там, Богольте?

– Той дракон… він золотий.

Не далі ніж за сто кроків від кам’яного гирла ущелини, з якої вони вийшли, дорогою до каньйону, що вів на північ, на невисокому плескатому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигинаючи правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплівши хвостом передні, випрямлені лапи.

Було у тому створінні, у позі, в якій воно сиділо, щось повне невимушеної грації, щось котяче, щось, що заперечувало його помітне гадяче походження. Беззаперечно гадяче. Бо створіння було вкрите лускою, із виразним малюнком, і сліпуче виблискувало сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, яке сиділо на пагорбі, було золотим – золотим від встромлених у землю пазурів аж до кінчика довгого хвоста, що ворушився легенько серед будяків, якими поріс горбок. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі нетопирячі крила і так застигло, немов наказуючи їм дивуватися.

– Золотий дракон, – прошепотів Доррегарай. – Це неможливо… Жива легенда!

– Немає, псямать, золотих драконів, – заявив Ніщука і сплюнув. – Я знаю, що кажу.

– То що воно отам, на пагорбі? – доречно запитав Любисток.

– То якийсь обман.

– Ілюзія.

– Це не ілюзія, – сказала Йеннефер.

– Це золотий дракон, – сказав Ґилленстерн. – Найсправжнісінький золотий дракон.

– Золоті дракони є лише у легендах!

– Припиніть, – втрутився раптом Богольт. – Навіщо гарячкувати? Будь-який дурень побачить, що то – золотий дракон. А яка, прошу мосьпанство, різниця: золотий, синій, бронзовий чи у клітинку? Він невеличкий, прикінчимо його на раз-два. Пильщик, Ніщуко, розвантажуйте віз, витягайте амуніцію. Теж мені, діло: золотий, не золотий…

– Різниця, Богольте, є, – сказав Пильщик. – І важлива. Це не той дракон, якого ми вистежуємо. Не той, отруєний під Холопіллям, який сидить у ямі, на золоті та камінчиках. А цей тут сидить тільки на сраці. Так на холеру він нам?

– Цей дракон – золотий, Кеннете, – ревнув Ярпен Зігрін. – Ти колись бачив такого? Не розумієш? За шкіру його візьмемо більше, аніж витягли б ми зі звичайної скарбниці.

– Причому – не псуючи ринку коштовного каміння, – додала Йеннефер, паскудно посміхаючись. – Ярпен правий. Умова досі діє. Є що ділити, ні?

– Гей, Богольте? – гукнув Ніщука від воза, із брязкотом риючись в амуніції. – Що ми вдягаємо на себе й коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?

– А зараза його зна, прошу мосьпанство, – зніяковів Богольт. – Гей, чародії! Чи в легендах про золотих драконах мовиться, як таких убити?

– Як його вбити? Та звичайнісінько! – крикнув раптом Козоїд. – Що там думати, дайте швиденько якогось звірятка. Напхаємо його чимось отруйним і підкинемо гаду, хай він щезне.

Доррегарай подивився на шевця скоса, Богольт сплюнув, Любисток відвернувся із гримасою огиди. Ярпен Зігрін посміхнувся масненько, взявшись під боки.

– Що ви так дивитеся? – запитав Козоїд. – До роботи треба умовитися, чим напхаємо стерво, щоби гад скоріше здох. Має це щось бути страшезно отруйним чи гнилим.

– Ага, – сказав ґном, усе ще посміхаючись. – Щось тут отруйне, паскудне й смердяче є. Знаєш, що воно, Козоїде? Виявляється, що це ти.

– Що?

– Гівно! Вали звідси, гречкосію, хай би очі мої тебе не бачили.

– Пане Доррегараю, – сказав Богольт, підходячи до чародія. – Доведіть свою користь. Пригадайте легенди та перекази. Що вам відомо про золотих драконів?

Чародій посміхнувся, бундючно випрямляючись.

– Що мені відомо про золотих драконів, питаєш? Мало, але достатньо.

– Тож слухаємо.

– А й слухайте, і слухайте уважно. Там, перед нами, сидить золотий дракон. Жива легенда, може, останнє і єдине у своєму роді створіння, що вціліло від вашого вбивчого шалу. Легенди не вбивають. Я, Доррегарай, не дозволю вам торкнутися цього дракона. Зрозуміло? Можете пакуватися, приторочувати в’юки та повертатися додому.

Ґеральт був переконаний, що вибухне колотнеча. Помилявся.

– Мосьпане чародію, – урвав тишу голос Ґилленстерна. – Зауважуйте, до кого ви мовите. Король Нєдамір може наказати вам пакувати в’юки та забиратися до диявола. Але не навпаки. Це зрозуміло?

– Ні, – сказав чародій. – Не зрозуміло. Бо я – майстер Доррегарай, і мені не наказуватиме хтось, чиє королівство займає землю, видну з висоти частоколу паршивої, брудної і смердючої фортеці. Чи знаєте ви, пане Ґилленстерне, що коли я прокажу закляття і виконаю рух рукою, то ви перетворитесь на коров’ячий коржик, а ваш неповнолітній король – на щось куди гірше? Це зрозуміло?

Ґилленстерн не встиг відповісти, бо Богольт, підступивши до Доррегарая, схопив його за плече й повернув до себе. Ніщука й Пильщик, мовчазні й похмурі, висунулися з-за спини Богольта.

– Слухай-но, пане магіку, – сказав тихо величезний Рубайло. – Перш ніж почнете ви виконувати ті ваші рухи руками, послухайте. Я міг би довго пояснювати, прошу мосьпанство, де я собі маю твої заборони, твої легенди й твою дурну балаканину. Але ж нехай замість відповіді вистачить і ось цього.

Богольт втягнув повітря, приклав пальця до ніздрі і зблизька висякався чародієві на носки чобіт.

Доррегарай зблід, але не ворухнувся. Бачив – як і всі – ланцюговий моргенштерн на ліктьової довжини держаку, який Ніщука тримав у низько опущеній руці. Знав – як і всі, – що час, потрібний на те, щоб накласти закляття, незрівнянно довший за час, потрібний Ніщуці, щоб розвалити йому голову на чверті.

– Ну, – сказав Богольт. – А тепер ґречно відійдіть убік, прошу мосьпанство. А якщо стане тобі в охоту знову роззявити рота, то швиденько заткни його віхотем трави. Бо якщо я ще раз почую твоє репетування, ти в мене отримаєш.