Читати книгу - "Мати чи бути?"

традиції й ви­значили тенденцію боротьби проти всіх видів нефункціональної власності та вибір життя в пустелі як підготов­ку до вільного існування. Але ці історичні фактори лиш підсилюють значення пустелі як символу життя вільного, не зв'язаного жодними умовностями, жодною власністю. Деякі з основних символів юдейських свят в основі своїй зв'язані з пустелею. Опрісноки — це хліб тих, хто поспішає покинути країну свого рабства, це хліб пілігримів. Сукот, свято кущів (від suka — курінь) — нагадування про ана­лог шатра, притулок мандрівників, який легко збудувати й легко розібрати. Як сказано в Талмуді, це «тимчасове жит­ло», в якому мешкають, на відміну від «постійного житла», яким володіють.

Юдеї жалкували за єгипетськими «горщиками з м'я­сом», за постійним житлом, за убогою, проте гарантова­ною їжею, за зримими ідолами. Вони боялися непевності й бідності пустельного життя. Вони говорили: «Коли б ми були повмирали від Господньої руки в Єгипетськім краї, як ми сиділи над горшком м'яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустелі, щоб поморити голодом увесь цей збір...» (Вихід, XVI, 3). Упродовж усієї історії визво­лення Бог відгукується на моральну нестійкість людей. Він обіцяє нагодувати їх: вранці — хлібом, увечері — перепіл­ками. Але додає до цього два важливих зауваження. Пер­ше: кожен має взяти їжі за своєю потребою: «І зробили так Ізраїлеві сини, і назбирали хто більше, а хто менше. І змі­ряли вони гомором, — і не мав зайвого той, хто зібрав біль­ше, а хто зібрав менше, не мав нестачі, — зібрали кожен у міру своєї їди!» (Вихід, XVI, 17—18). Тут уперше сфор­мульовано принцип, який став широко відомий завдяки Марксу: кожному — за його потребами. Право бути ситим встановлювалося без будь-яких обмежень. Бог постає тут в образі матері-годувальниці, яка живить своїх дітей, і їм не потрібно нічого досягати, щоб мати право на годуван­ня. Друге повеління Господнє спрямоване проти зажер­ливості, нагромадження, власництва: народу Ізраїлевому було заповідано не лишати їжу до ранку. «Та не послухали вони Мойсея і дехто позоставляв з неї до ранку, а воно за­червивіло і почало смердіти. І розгнівався на них Мойсей!

І збирали його щоранку, кожен у міру своєї їди. А нагріва­ло сонце — і воно розтавало» (Вихід, XVI, 20—21).

У зв'язку зі збором їжі вводиться і встановлюється дотримання Суботи (Shabbat). Мойсей наказує синам Із­раїлю в п'ятницю зібрати удвічі більше: «Шість днів будете збирати його, а дня сьомого — субота: не буде в ній того» (Вихід, XVI, 26).

Дотримання Суботи — найважливіша з біблійних на­станов і настанов юдаїзму протягом усієї його історії. Це єдина у вузькому значенні релігійна заповідь із Десяти За­повідей: на її дотриманні наполягали навіть ті пророки, які виступали проти обрядів; протягом двох тисяч років життя у діаспорі юдеї цієї заповіді найсуворіше дотриму­валися, хоча подеколи це виявлялося нелегкою справою. Нема сумнівів, Субота була в певному сенсі джерелом жит­тя для цих розпорошених по світу, безсилих, нерідко зне­важених і переслідуваних людей, які підтримували почут­тя власної гідності, по-царськи святкуючи Суботу. Але хіба Субота — це лише день відпочинку в мирському розумінні слова, звільнення людей хоча б на один день від трудової повинності? Звичайно, це також важливо, і введення та­кої практики відзначається як одна з великих інновацій в розвитку людства. Але, якби тільки цим все й обмежува­лося, Субота навряд чи відігравала б ту центральну роль у житті євреїв, яку я описав вище.

Щоб краще зрозуміти цю роль, слід глибше проник­нути в сутність цієї інституції. Це не дозвілля в сенсі від­сутності як фізичної роботи, так і розумових зусиль. Це — відпочинок у розумінні відновлення повної гармонії між людьми та з природою. Не можна нічого руйнувати і нічо­го будувати: Субота — день перемир'я в битві, яку людина веде з усім світом. Це не час для соціальних зрушень. По­рушенням гармонії вважається навіть висмикування сте­блини із землі чи запалення сірника. Саме з цієї причини забороняється будь-що нести вулицею (навіть якщо це не важче носової хустини), тоді як у власному саду переноси­ти вантажі дозволяється. І річ не в тім, що забороняють­ся будь-які зусилля; йдеться про переміщення предметів з однієї приватної земельної ділянки на іншу приватну ж, а таке переміщення являє собою, по суті, переміщення влас­ності. У Суботу людина мусить жити так, наче в неї нічого нема і нема жодних прагнень, окрім як бути, тобто ви­словлювати свої первинні потенції в молитвах, навчанні, їжі, мові, співах, любові.

Субота — день радощів, оскільки цього дня людина є цілком сама собою. Ось чому Субота в Талмуді називається провісником месіанських часів, а месіанські часи — без­конечною Суботою, днем, коли власність і гроші, скорбота і печаль — усе це табу; день, коли час переможений і панує чисте буття. Вавилонський Шапату — історичний поперед­ник Суботи — був днем печалі і страху. Сучасна Неділя — день веселощів, споживання, втечі від самого себе. Тож, можливо, варто відновити Суботу як день всеосяжної гар­монії й миру, день, що передрікає майбутнє людства?

Ще один внесок єврейського народу у світову культу­ру, який за своїм значенням дорівнює Суботі, — уявлення про месіанський час. Поряд із Суботою цей образ підтри­мував життя і надію єврейського народу, який не озло­бився, незважаючи на жорстокі розчарування, що спіт­кали його через псевдомесій, починаючи від Бар-Кохби у II столітті й до наших днів. Як і Субота, це образ такої доби, коли власність втратить сенс, коли страху й війнам настане край, а метою життя стане реалізація наших вну­трішніх сил[5].

Історія Виходу закінчується трагічно. Євреї не ви­тримують життя без володіння. І хоча вони спроможні об­ходитися без постійного житла і без їжі, крім тої, що по­силає їм Бог щодень, але вони не можуть жити без зримо присутнього «лідера».

Отже, коли Мойсей зникає на горі, зневірені юдеї спонукають Аарона зробити їм щось зриме, чому можна поклонитися, — Золоте Теля. Ясна річ, можна було б ска­зати, що таким чином сини Ізраїлю розплатилися за Божу помилку — дозвіл взяти з собою з Єгипту золото й коштов­ності. Це золото стимулювало в них жадобу багатства; і в мить відчаю власницька структура їхнього існування пе­ремогла. Аарон робить з їхнього золота теля, і народ каже: «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з Єгипетського краю» (Вихід, XXXII, 4).

Із життя пішло ціле покоління, і навіть Мойсею не було дозволено ступити на нову землю. Однак нове по­коління, як і їхні батьки, не мало хисту до вільного буття, до життя на землі без