Читати книгу - "Небесний народ"

жалю. Видавалося, ніби на її роззявленій пащеці з'явилася прихована хижа посмішка, а зигзагоподібна лінія на спині моторошно блискала смертю на сонці та знову тьмяніла у затінку трави й моху. Нічого не було страшнішого, ніж ця неспроможність відреагувати на скрадливе зміїне плазування.

— Та вбий вже мене, убий, несила більше терпіти! — просилася вивірка.

Погляд Лі заметався довкола і раптом зупинився на Гассанові. В цю хвилину смертельної небезпеки на якусь мить вона навіть забула про змію і отетеріла. Білочка не могла повірити свої очам: їжак спокійнісінько завмер у траві і, втішено посміхаючись, дивився на Алу. Такого просто не могло бути, невже він не знає, що це небезпечна змія?

Лі ще не встигла опанувати себе, як Гассан, зірвавшись з місця, прудко кинувся до змії. І зробив це так блискавично! Ніколи в житті вивірка не могла собі уявити, що їжаки можуть так швидко бігати.

— Гассане, — розпачливо гукнула вона йому вслід, намагаючись попередити, — це ваша неминуча загибель!

Тим часом їжак стояв уже безпосередньо перед Алою. Здивування Лі стало ще більшим: несподівано гадюка спала зі своєї бойової стійки додолу і миттєво скрутилася в кільця. Тепер з пістрявого орнаменту кружал стриміла тільки її голова. Змія широко розкрила пащеку, з якої вистрілювала язиком, а її очі блищали нечуваною люттю. Вона так голосно сичала, що чути було далеко за межами галявини. Всі істоти, які це чули, здригнулися від остраху. Навіть якби там був могутній лев, і він би лячно відстрибнув. А Гассан, маленький їжачок, так незворушно сприйняв страшну погрозу змії, нібито десь у траві застрекотів якийсь коник-стрибунець.

Через хвильку посмішка зійшла з мордочки їжака. Його темні оченята дивилися тепер серйозно і розважливо, а в поставі відчувалася продумана і виважена дія. Гассан виглядав розслабленим та водночас готовим розпочати двобій. А ще якусь мить назад він скидався на вайлуватого незграбу.

— Тепер, Ало, ви нарешті не вивернетесь, — повільно, погрозливим низьким голосом, пропихкав він. — Ніяк не сподівалися мене тут стріти, еге ж? Затямте собі: зараз вам усі ваші зміїні виверти, які так часто мене дурили, вже у пригоді не стануть. Ви мусите ставати до бою — і не інакше: перша ж спроба повернутися і дати драла закінчиться неминучою смертю!

Пронизливе сичання повторилося: Ала ніби не збиралася відступати. Та ось вона легким порухом удала, ніби хоче перелякано тікати з поля битви. Проте їжак не піддався на тактичний маневр, бо добре знав її викрутаси. А воно й справді: тільки що змія демонструвала небажання битися, як в наступну мить, розпрямившись, немов пружина, кинулася вперед. У повітрі мелькнула широко розкрита паща, де стриміли два отруйних зуби. Гадюка цілилася в єдине незахищене колючками місце: межи очі, там, де лоб.

Проте яким блискавичним не видався кидок змії, реакція Гассана була миттєвою. Він пригнув голову, тому Ала з розгону налетіла роззявленим для укусу ротом простісінько у настовбурчені шпичаки на потилиці.

Змія вклала в цей кидок немало сили, через що її губи та щелепа глибоко нанизалися на колючки. З голосним шипінням Ала сахнулася назад, сичачи від болю та злості і, незважаючи на те, що у неї з рота великими темними краплями зацебеніла кров, знову приготувалася нападати. Гассан продовжував непорушно сидіти. Він прекрасно усвідомлював, що не залишав змії вибору: потрібно було або битися, або померти, їжак також знав, чим цей бій закінчиться. Якби Ала кинулася втікати, то необачно підставила б противникові потилицю, в яку він одразу б уп’явся зубами, адже бігають їжаки набагато швидше, ніж змії повзають. Гадюка також це все знала, отож, навісніючи від люті, вишукувала вразливе місце на захищеному колючками тілі супротивника.

Лі, використавши поразку Али в першій сутичці, велетенським скоком дострибнула до рятівної липи і тепер вже сиділа на нижній гілці дерева. Вона утирала холодні від пережитого страху краплини поту та намагалася второпати, що ж це таке відбулося внизу просто в неї на очах. Чи справді трапилося неймовірне: Гассан, неповороткий бурмило, кинувся в бій із всесильною Алою — змією, якої бояться в цілому лісі?

Білочці стало страшенно соромно, і водночас серце у неї затріпотіло від захоплення: «Я виправлю свою помилку, тепер уже не буду з нього кепкувати», — шепотіла вона побілілими губами, бо страх не відпускав і її ще тіпало від пережитого.

Вивірка глянула додолу: Гассан обережненько висунув мордочку, провокуючи гадюку на чергову атаку.

І справді, не пам’ятаючи себе від люті, Ала знову метнулася. Однак, як і перший раз, повторилася та сама історія: змія налетіла відкритим ротом на щільний колючий захист. Цього разу її рух назад був уже не таким стрімким: кров з пащі так і лила, а разом з кров’ю вона втрачала сили та снагу. Проте біль ран та лють, видавалося, затуманили Алин розум, і в неї залишилось тільки одне бажання: битися далі та вбивати. Змія пронизливо шипіла і зраненою пащею намагалася раз за разом нанести смертельного удару. Пласка голова, немов молоточок, зі сліпою люттю безглуздо била раз за разом у колючу броню їжака. Жодного разу Алині зуби Гассана не зачепили, бо кожен його рух оборони чи демонстрації вразливого місця був виваженим, управним та миттєвим.

Та ось гадюка втомлено відкинула назад повністю заюшену кров’ю голову і, визнаючи поразку, опустила її на скручене кільцями тіло. Хижачка звилася у пістрявий клубок та почала битися об землю, мовби намагаючись заритися для сховку. Стало зрозуміло, що від болю та смертельного жаху вона вже не усвідомлювала, що робить.

Гассан відреагував миттєво: рвучко, немов його підштовхнула невидима сила, кинувся на супротивника і вп’явся зубами в зміїну потилицю. Звивання гадюки почало стихати, пістрявий клубок ще сіпнуся кілька разів і затих: Ала була мертвою.

Ліс ніби зітхнув з полегшенням. Зле та голосне сичання змії нажахало не тільки мешканців галявини, але й тих, що жили за її межами. Хто не встиг утекти, зачаївши дихання й тремтячи від остраху, спостерігав за поєдинком. І ось з вершини липи, важко лопочучи крильми, піднявся ворон та гучно, на всю зелену гущавину, проголосив: «Гадюка Ала мертва! Переміг Гассан!» Його звістку підхопили крони — і вона прокотилася хвилею листяним морем через увесь ліс.