Читати книгу - "Мануал до черепахи"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 35
Перейти на сторінку:
людей, що могли пройтися саме тоді, коли вона стояла би, спершись на огорожу, мов на міцне плече. Тому більше мріяла, ніж наважувалася. Проте раз була принесла квітів. Потім довго мусила обминати те місце, бо хтось би ще пізнав по очах, сказав би: ворожить. Проте можна було вести довгі й повільні розмови подумки, безліч разів катуляючи на язику окремі слова – і його, і свої. Щоразу вона переживала щемкий смуток. Їй подобалося це відчуття. Інколи вона подумки сварилася з ним, ображалася, все було як насправді. Ніколи ні з ким не ділилася, навіть загадковою печальною усмішкою. Жодного разу не натякала подругам. Старалася не мати паперових свідчень.

А яке кому діло? Яка кому різниця? Чи кращі ваші доньки, що марять музикантами й кіноакторами?

Принаймні дещо він за собою мав, чого не мають навіть музиканти і кіноактори: він би ніколи не завдав Михальці горя, померши вдруге.

Інна має 21 рік, Юра – 20 років, Михалька – 18 років, Ольга – 16 років, Зоя – 12 років, Юра-молодший – 10 років, Варварка – 7 років.

Коли Михалька підросла, це їй минулося. Мусило ж минутися, так воно, зрештою, і буває. Михалька давно вже не ходила до молочарки… По молоко тепер ходить Варварка.

Листи від батька 
Семані

Були в Албанії. Ріки, урвища, природа велична, але й метушлива. І люди метушливі, як ніде. А ще у них цікава мова, якої не розуміємо ні я, ні мама. Албанці, у свою чергу, не знають навіть англійської. Словники і розмовники тут, здається, і не продаються. Спільну мову знаходити важко, хіба на мигах. Мама вперто намагається скористатися своїм поліглотським багажем: коли треба щось запитати, згадує слова з усіх мов, які знає і не знає. Сердиться чомусь на мене і пояснює свої вперті спроби тим, що у кожній мові є купа слів іншомовного походження, просто треба з’ясувати, яких більше. Ми вже наближаємося до кордону країни, а вона й досі прислухається до розмови в сусідньому купе і перераховує: ні, це не схоже на грецьку, це не схоже на італійську, це не схоже на турецьку… Я переживаю, що от-от з-за стінки, яка розділяє купе, вигулькне голова і роздратовано скаже: «Та албанська це, албанська, вгамуйтеся нарешті!»

Мабуть, це була дурість – їхати в місто, що ще недавно, кілька десятиріч тому, мало статус закритого. Авжеж, заборонений плід і все таке, але будьмо тверезі. Такі міста не можуть похвалитися якимись особливими принадами для туристів, ні про яких туристів тут ніколи не йшлося. Якщо навіть розмовник купити – проблема, про що далі говорити? У таких містах відсутні як такі й колорит, й образ міста. Одним словом, нічого хорошого я від цього Семані не чекав. Але Мама довго гризла мені голову: що образ міста і його туристичні принади – це аж ніяк не одне й те саме; що справжній дух міста ховається у маленьких дворах, куди нечасто забрідає навіть місцевий мешканець; що от я побачу… Ну, ви мене зрозуміли: легше було погодитись. Поїхали.

Як виявилося, місто справді як мінімум різнорідне. Будинки різних епох, деякі дуже гарно відреставровані, деякі ж навпаки, лякають проваллями вікон і проламаними стінами. Деякі пофарбовано в дикі ядучі кольори. Якісь химерні новобудови… Мама безперестанку смикала мене, висловлюючи захоплення – катеринки-катеринки… маскарони-маскарони… Думаю, їй не стільки то все подобалося, скільки кортіло показати, що правда була на її боці, що не марно ми сюди приїхали. Не знаю, про мене, такого добра повнісінько у кожному місті.

От щодо дрібної міської скульптури – тут я сподівався на більше. Принаймні про одну прикмету Семані ми знали завчасу, на щастя, знайти її виявилося не так складно, як я думав. Сидить собі простий чолов’яга на звичайній вуличній лавці, займає «місця для дітей та інвалідів». Руку простягнув поперед себе – чи то милується містом, чи то просить копієчку. Інтрига в тому, що ніхто в усьому місті не знає, кого зображує та скульптура, хто її зробив і хто її поставив. З’явилася зненацька: учора не було, зранку гоп – а вона вже тут.

Що сказати? Не вразило. Занудніше враження справляють хіба традиційні гранітні боввани.

Але хоч раз і тут довелося дивуватися. Ми знайшли пам’ятник… не повірите, Пушкіну! Я давно дотримуюся думки, що Пушкін – то не поет, а такий кіт, що мітить територію пам’ятниками. Де не плюнеш, там і Пушкін. Але ж не в Албанії, справді! Щось забагато території для котиська. Але і це ще не все, ану ще раз оцініть ситуацію: пам’ятник Пушкіну – це танк!

Виявляється, був у Семані якийсь військовий Пушкін. Чим таким він прославився? Звідки тут узявся? Мама, підбадьорена бодай одною плохенькою загадкою, потягла мене до трьох поліцейських, що снідали біля фонтана в парку. Вона чомусь переконана, що найкраще за всіх місто має знати поліція. Тут ми мали ще півгодини вправляння у різних мовах – звісно, ніхто й не сподівався, що поліція в Семані знає англійську краще за пересічного мешканця. Зрештою поліцейський тицьнув пальцем кудись у житловий масив, і ми пішли, не маючи жодного уявлення, куди він нас спрямував. Чи то до кіоску з довідковою літературою, чи то до бюро перекладів, чи до нащадків загадкового Пушкіна. А може, – я схиляюся до цієї версії, – просто послав.

Ми йшли, намагаючись не дуже відхилятися від вказаного нам напряму, попри житлові будинки, які перегороджували нам шлях. І тут ми дещо примітили. Уздовж багатоповерхівок по землі стелилися якісь горбочки з димарями чи, може, душниками. «Гобіти! – заволала Мама. – Торба!!!»

І тут ми натрапили на вивіску з інтернаціональним словом «Інтернет». Спасибі поліції, в Албанії від неї таки є користь. Хоча я досі думаю, що це випадковість, а насправді вони нас таки послали.

Знахідка вирішила деякі наші проблеми. Ми роздрукували якийсь невеликий розмовник (аби ж ви знали, як важко в мережі знайти словник албанської на слово «албанська»!) і дізналися те, що нас цікавило. Виявляється, танкіст Пушкін і гобіти пов’язані принаймні однією історичною епохою. Колись в Албанії був правитель, великий параноїк, що намагався зробити з невеличкої країни військового монстра, бо постійно чекав нападу. Йому, на відміну від його сучасників, не пощастило: за весь період його правління так і не сталося жодної війни. А от сховища-катакомби, побудовані скрізь, де це було можливо, лишилися.


Що мене ще вразило, ні, навіть насмішило, – у місті є метро! Для чого воно семанійцям –

1 ... 13 14 15 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мануал до черепахи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мануал до черепахи"