Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

Не всім нам щастить, містер Павел. Я гадаю, Мері знайде себе в житті й забуде про існування „Циклону“. До речі, суд так і не встановив, чи справді існує горезвісний „Циклон“, чи це просто вигадка убитої горем сім’ї, бо досі на рахунок Мері не поступило жодного цента.

Надто багато суму в листі, але це лише хвилинна ностальгія за рожевими юнацькими літами. Я увесь в роботі, Павел. Бажаю того ж і вам.

Чекаю вашої думки стосовно моїх запросин. Життя людське надто коротке, Павел. Особливо у наш ракетно-стресовий вік, де навіть малим дітям сняться ядерні війни. Можливо, ми самі вже втрачаємо розум і забиваємо своїм дітям ясні голівки жахом апокаліпсиса. Не знаю, як у вас, але я особисто намагаюся не вмикати телевізор, інакше втрачу інтерес до науки і до життя. А нам, Павел, відкривати енергії для майбутніх поколінь.

Хочеться бодай глянути на вас і пересвідчитися, що між нами ніколи не проляже межа непорозумінь.

Ваш Малькольн Макларен».

Острожний опустив на стіл руку з останньою сторінкою листа, перевів погляд на чорний футляр японських ручок, і йому здалося, що то мініатюрна копія чорної домовини, яка зачинилася двома стулками над батьком і матір’ю незнайомої йому Мері Куант, котра теж шукає нерозгаданий код людської думки.

«Чи скористається ним Мері, щоб знати правду про свою матір? — запитав себе Острожний і сахнувся думки, що ідея Хілди Брайнт може стати реальністю. — Природа надто мудра, аби довірити нам ці таємниці. Тоді ми втратимо велике право бодай у думках побути на самоті. А все велике народжується в пекельній тиші самотини».

Уже дорогою до головного корпусу Павло раптом згадав, що тиждень тому мав надіслати висновок на кандидатську роботу охайненького й надто запопадливого аспіранта. Павло не зробив цього, бо знав наперед: доведеться читати ще одну «прилизану» кандидатську, де все старанно списано, проаналізовано в межах вимог, і народилася ця робота не тому, що вишколений молодик вирішив присвятити себе науці, а просто йому нетерпеливиться перейти в інший ранг, вознестися в очах рідних і отримувати більше грошей. Пригадалася наукова кар’єра Малькольна і його вбивча фраза: «Якщо молодий учений за два роки не здивує бодай Америки, на нього дивитимуться як на „колишню людину“».

Павло невдоволено сіпнув кутиком губ: його дратувала така жорстокість у боротьбі за виживання, але в цьому реальна вимога самої науки, куди йдуть не заради рангів і зарплати. «А ми штампуємо кандидатів з надією, що кількість перейде в якість. Науковий непотріб лежить каменем, обростає мохом, усі спотикаються і не наважуються сказати, що камінь, навіть під мохом, залишається каменем. Мабуть, я не зможу більше закривати очі й напишу те, що думаю. Якщо цей симпатичний молодий чоловік стане першим невдахою, то нехай вибачає: боротьба тільки тоді вінчає переможців, коли у кожного борця є висока мета».

Острожний відчував, що його мучитиме сумнів, набридатимуть дзвінками високі опоненти і, можливо, сам шкодуватиме за втраченими кимось роками, але в душі влягався спокій, ніби сам перейшов щойно межу недозволеного, за якою йому стало все простим і зрозумілим, де ніхто не дозволяв собі натяків, напівправди, рятівних посилань на авторитети, а те, що робив кожен, освячувалось суворим законом науки.

Павло зупинився перед дверима свого кабінету й чомусь подумав, що старі жовтаві двері хоча б дратували його, настроювали на робочий лад (сердитому працювалося краще), а цей строгий сірий квадрат був схожий на люк герметичної камери, де мав проводитися незвичний експеримент.

«Побачимо, що ми тут натворимо», — скептично подумав про себе, переступаючи поріг.

Тієї ж хвилини озвався телефон прямого зв’язку з директором інституту.

«Кудись зараз посватає», — вирішив Павло, підіймаючи трубку.

— Зайди, — звелів Урбан.

— З чим?

— Порадимось.

Острожний роздягнувся, пригладив коротке волосся, вкинув до кишені вузький чорний блокнот.

Сухенький, з колючим поглядом сірих очей Урбан привітно кивнув Острожному, показуючи рукою на крісло біля приставного столу. Ніяково, мов соромлячись самого себе, усміхнувся, схиляючи набік лобату голову. Тихенько прокашлявся:

— Сватать тебе будемо, Павле Романовичу. Хотіли без тебе тебе оженити, та я вперся.

— Я оце йшов до вас і теж думав про сватання.

— Доведеться у прийми йти. На рік-два. За океан. — Приязно подивився, примирливо додав: — Характер у тебе їжакуватий. Знаю. Та то на краще. Головне, що там ти — свій чоловік.

— У Штати?

— У Сполучені. Створюється експериментальна лабораторія, де працюватимуть учені з десяти країн. Для нас зарезервували одне місце. І на тім спасибі. Не можна втрачати контакту з великими вченими світу.

— Чому б нам не спробувати організувати щось подібне на базі власного інституту?

— Поки це недозволена розкіш. А там гуртові гроші, там легше експериментувати. Нам з цього тільки вигода. Це ідея ЮНЕСКО. Доводиться погоджуватися й з тим, що територію нам не вибирати. База там готувалася давно і з великим прицілом. Пропонується організувати щось на зразок колективного розуму, вільного від політики, взаємин між країнами і упередженого ставлення до інших націй. Такої стерильності ще не було. Але попрацювати в товаристві провідних учених світу — це, напевне, мрія кожного фізика з будь-якого континенту.

— Коли їхати?

— Не так і спішно, але все залежить від тебе.

— Не розумію.

— Туди беруть тільки жонатих. Та, мабуть і правильно, бо доведеться жити майже в пустелі. Так мене попередили.

— Жити біля суперприскорювача. Могли б на вертольотах возити, — зауважив Павло, згадуючи, як на одному з симпозіумів американці хвалилися побудувати найбільший науковий центр у пустелі.

Урбан мовчки кивнув головою й невдоволено подивився на селекторну установку, де з нуднуватим зумером переморгувалися жовтавими вогниками кілька клавіш.