Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

— Отак цілий день, — мовив до Острожного, не чекаючи на співчуття. — Я уже не вчений, а головний диспетчер. І не знаю, як здихатися цього ярма. Просився в лабораторію — не пускають. Почну наполягати — виженуть на пенсію. — Урбан розсміявся тим холодним саркастичним сміхом, од якого Павла завжди марудило. — І знаєш, на цій посаді дуже зручно тримати не молодих, а таких, як я: авторитет, досвід! А не догодив — на заслужений. З оплесками і промовами. Ніколи не міняй, Павле, звання вченого на кар’єру керівника. Це — кінець. Керівником, щоб ти, знав, теж треба народитися.

Павло знав, що Урбан завідував кафедрою в університеті, там одержував платню, а тут працював безкоштовно, бо й став директором лише на догоду Академії. «Прийшов, бо я тут починав і не хочу, щоб у цьому кріслі сидів той, хто думатиме не про вчених і науку, а про підходящі для себе кадри. Розжене думаючих і набере уштивих з перспективою росту», — сповідався колись при Павлові на вченій раді Урбан. Про все це Павло згадав, радіючи за невситимого до життя вченого.

— У нас тут усі поза твоєю спиною шепчуться, а я у вічі скажу… Зайди до нас сьогодні з Катею. На чай. Інакше тебе ніхто не женить, — лукавенько підморгнув Павлові й кивнув на прощання, проводжаючи поглядом Острожного до дверей. «Може, хоч так від директорського крісла врятується, — подумав про Павла, знаючи, що сам хотів рекомендувати Острожного на своє дубове крісельце. Невдоволено насупився, заперечуючи власним забаганкам. — Талантові майже завжди потрібна нянька. Жаль, у мене її не було», — зітхнув і механічно натиснув клавішу з пульсуючим вогником.

Перебираючи на столі папери, Павло побачив невеличкий аркушик з чиїмись каракулями. «Віра Петрівна», — прочитав унизу. — «Прибиральниця», — зрадів чомусь. «Павко, не розкидайся добром, бо його ж робив хтось. Просто шкода викидати. Коробку ту чорну я поклала тобі в стіл. Дякувати мені не треба, така в мене робота». Павло часто зустрічав подібні записки од Віри Петрівни, яку знав ще студентом. Тоді вона підгодовувала його домашніми пиріжками з печінкою й казала, що то найкращий харч для розуму. Досі називала Павкою, і Острожний не без хвилювання згадував той день, коли Віра Петрівна знайшла його в лабораторії й сказала: «Іди сюди. — Поклала на стіл пиріжки, хліб, ковбасу, поставила чай у термосі. — З’їж, Павко. Щоб мій Андрій там голоду не знав, — мовила, пересилюючи сльози, й запитала, витираючи чашку тремтячою серветкою: — Як по-твоєму, є той світ чи брешуть попи?» — «Є пам’ять серця, Віро Петрівно. Обов’язково треба, щоб людину хтось згадував. Довго й добром пам’ятав». — «Спасибі ж тобі, а то й жити самотою не хотілося. Андрія більше нікому пам’ятати. Син з фронту не прийшов. І оженитись ще не встиг. Сама я тепер…»

— Один у нас світ, як і життя, — сказав упроголос Павло, а з думки не йшла Катя, без якої не міг уявити собі і дня свого життя. — «Чи маю я право приректи Катю, дівчину, у якої за плечима крила таланту, на усамітнення в чужій стороні? Маю. Бо Катя — жінка і вибрала мене в цьому житті».

Острожний відчув, що сьогодні нарешті настав той день, коли треба узяти відгул за дні й ночі солодкого самозречення — перебування в лабораторії. Швидко одягнувся й вийшов. Повернув до приймальної директора, сказав Люсі:

— Сьогодні мене не буде. Урбан знає.

— Це правда, Павле Романовичу, що ви їдете в Штати? — не стрималася секретарка.

— У Сполучені, - холодно підтвердив Павло, бо весь був у своїх думках.

— А як же Катя Нещерет?

— Беру з собою, — притишуючи голос, спокійно і твердо відповів Павло.

«Таки правду казав Урбан, — признався собі, йдучи вулицею. — Усі знають про Катю. А чи знають, як потрібна вона мені? Просто, мабуть, осуджують, що вибрав балерину, а не з своїх. Тепер будуть знати. Сьогодні все їй скажу. Вона чекає. Вона готова на все. Я це знаю і не маю права позбавляти її щастя бути моєю».

— Літак прибуває в аеропорт Хартсфілд, — оголосила стюардеса, тримаючи поперед себе чорну кульку мікрофона. — Температура в Атланті плюс двадцять. — Стюардеса глянула вздовж салону, потім граційно підійшла до подружжя Острожних, схилилася й сказала Павлові: — У холі «Інтурист» вас чекають містер Макларен і міс Куант.

Павло був приємно вражений цією звісткою і вдячно кивнув головою. Озирнувся й глянув зблизька на стюардесу з ніжним маленьким обличчям. Встиг розгледіти ямки на щічках і переблиск рівних зубів — усе всміхалося, було готове до послуг, і тільки чорні очі сполохано дивилися на Павла, а в кутиках видовжених, наче в японки, очиць, бриніли сльози.

— Вам погано? — запитав Павло, намагаючись підвестися з крісла.

— Сидіть, ради бога, сидіть, — попросила стюардеса, ледь торкаючись рукою плеча Острожного. — Це у мене від газу. Я наповнювала сифон, — пояснювала стюардеса, все ще усміхаючись до Павла крізь сльози. — Я забула вам сказати, що фірма Хартсфілд перевезе ваші речі на ранчо Доута.

— Я не збираюсь їхати на ранчо, — здивувався Павло. — Ви нас ні з ким не сплутали? Моє прізвище Острожний. Я фізик. З Радянського Союзу.

— Я ніколи не помиляюсь, сер. Іноді я можу забути, але я не помиляюся, сер. Вибачте, у мене служба. — Обернулася, й ураз ніби з обличчя станула мана. Покусуючи губи, швидко пройшла до своєї кімнатки.

— Про що ви говорили? — запитала Катя, тримаючи Павла за руку. — Чого вона плаче?

— Цього я не знаю. Та й навряд чи вона скаже: тут, Катю, Америка. І до тих, хто в неї на службі, у неї свої вимоги. Зараз нас чекає Малькольн з Мері. Потім доведеться їхати на чиєсь ранчо.

— Можливо, поїдемо в гості? Якийсь дядечко з мільйонами захотів погомоніти з радянським фізиком. В Америці усе можливе. Аби гроші.

— Америку я знаю краще. Вибач, але за