Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

нас мобілізували копати окопи. Відносно одежі сказали, що наша домашня давно зносилась і нам видали старе обмундирування. На нас і справді були зелені вовняні, вже добре потерті мундири. Пішли вглиб міста. Воно було заповнене американськими, а можливо, і англійськими військовиками. Через кілька сот метрів нас затримав патруль, серед них вперше у житті побачили живого негра. Вояки були в темно-червоних беретах, на рукавах мали нашивки з зображенням парашутиста, а під ним напис: парашут — реґімент. Нас обшукали, питали, чи «рус, рус?». Це ми категорично заперечували, кажучи, що українці, але ці у відповідь лише хитали головами, що таких не знають. Можливо, якщо б підтвердили, що «рус», то вони знали б куди таких направити. Нас відвели в якийсь двір, де вже було декілька німецьких військовиків. Через певний час під'їхала крита вантажівка і американець показав на пальцях, щоби два хлопці сіли на машину. Полізли двоє, що ближче стояли до неї. Секунду подумавши, я показав солдатові, що також поїду і, не зустрівши заперечення, сів туди ж. Чому в мене визріло таке рішення — не знаю і зараз. Спроба порозумітися з американцем німецькою чи польською мовами успіху не мала, по-англійськи я не знав ні слова. Кузов був завалений мішками з вовняними грубими шкарпетками. Біля двох годин розвозили ці мішки з шкарпетками по військових частинах у межах міста. Американці розглядали нас з цікавістю, запитували, чи «рус»? Ми заперечливо крутили головами. Нас дружно плескали по спині, пригощали цукерками і печивом. Наприкінці, на мою просьбу, солдат дав нам по парі шкарпеток, і ми повернулися на місце, звідки виїхали. Яке ж було наше здивування, коли побачили порожній двір. Не було ні нашого четвертого товариша, ні наших наплечників з продуктами та іншими необхідними для життя речами. Солдат дивився на нас, ми на нього. Через декілька хвилин роздумів він закрив очі і замахав руками, даючи зрозуміти, що можемо йти куди завгодно.

Ми опинилися на вулиці і були просто шоковані, не знаючи куди, в якому напрямі податися, що робити далі. Це був один із найтяжчих днів у моєму житті. Бо протягом всього нашого перебування на чужині, незважаючи на всі жахи війни, про нас хтось думав і організовував наше життя. Ми не турбувалися про харчі на сьогодні і завтра, про дах над головою і нічліг. Тепер, залишившись без найнеобхідніших засобів для життя, крім одежі, що була на нас, ми були кинуті напризволяще. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що це не був мирний час, коли між живими людьми не пропадеш. Хтось таки тебе пожаліє і хоча б нагодує. Місто було переповнене біженцями з совєтської зони окупації. Потоки їх продовжували прибувати саме сюди, на перший рубіж американської зони. Ці люди разом з дітьми несли з собою те, що для них найцінніше, але і вони також не мали харчів, а їсти хотілося всім, не кажучи вже про нічліг. На межі виживання було і місцеве населення, бо звикли харчуватися з крамниць та пекарень. А вони в ті дні не працювали. Зникло поняття грошей. Та й вони були тоді ні до чого. Пишучи ці рядки, хочеться і сьогодні закричати: «А де ж були в цей час ви, панове наші наставники та вихователі, що потім через десятки років написали такі грубі книжки про життя Українських Юнаків і так щиро переймалися їхніми проблемами?».[24] Історія наша повинна бути правдивою. Якою гіркою вона не була б. Інакше — це не наша історія.

Ми тинялися містом у пошуках їжі. Спроби випросити будь-що в місцевих мешканців були безуспішними. Нам відповідали, що самі не мають чим годувати себе і своїх дітей. Становище наше ускладнювалося однією звичайною причиною — хотілось їсти.

Йдучи набережною Ельби, я запропонував хлопцям помитися в цій великій ріці на згадку про такий історичний день, коли саме тут зустрілися два фронти Другої світової війни — Західний і Східний і свідками чого ми стали. Правда, братання, обнімання та цілування альянтських та совєтських солдатів, як це показано в кінофільмі «Зустріч на Ельбі», ми не бачили. Можливо, нам просто не повезло. Голодні хлопці на мою пропозицію спочатку обурилися, але все-таки пішли. Була перша половина травня. Вода в ріці була холодна. Витерли руки об штани, а лице рукавами та й рушили далі.

У пошуках все тої ж їжі подалися ми на околицю міста, потім у найближче село, але успіхів не мали, бо й тут теж була тьма біженців. Нарешті в одному дворі, коли я вів переговори з господинею дому, хлопці запримітили горщик з вареною дрібною картоплею в мундирах. І поки я розмовляв, наповнили нею свої кишені. Це був уже успіх! Якось випадково почули польську мову. Завели розмову з поляком. Він сказав, що у місті є десь табір для іноземців, там добре годують і навіть дають пляшку вина на день. Але віднайти його йому не вдалося. Переночували кілька ночей у скирті соломи за селом та в якихось старих конюшнях. Не знайшовши ніяких харчів, змучені, голодні, немиті, ми вирішили повертатися додому. Пересувалися виключно пішки. Ніякий транспорт, крім військового, не працював. Знову вернулись у місто, знову перетнули кордон між Західною і Східною зонами окупації, але тепер у зворотному напрямі. А назустріч нам на захід тягнувся нескінченний потік біженців з совєтської зони. У руках тримали білі прапорці, на рукавах мали білі пов'язки. Свої пожитки вони тягнули на найрізноманітніших візках, візочках, навіть дитячих. На їхніх обличчах ми бачили розгубленість, страх і невпевненість. Так само виглядали й ми, бо постійно душу мучив сумнів, чи правильне рішення ми прийняли. Та, на жаль, шлунок уперто диктував свою волю. Військовики, що несли службу на дорогах по обидві сторони зон, мовчки спостерігали цю людську міграцію і не чинили ніяких перешкод у ці дні ні біженцям, ні нам. Така історична правда.