Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

Йти було легко тільки тому, що не мали абсолютно нічого крім одежі на собі. Навіть військові шапки викинули, щоби не привертати до себе уваги. Як кажуть поляки: «Цо на мнє, то у мнє». У найближчому селі в пошуках нічлігу натрапили на добрих людей. Це було вже немолоде подружжя вчителів, які мешкали при місцевій школі. Постелили нам на підлозі в одній з кляс, навіть нагодували картоплею упереміжку з вареними яйцями. Хліба не мали самі. Ранком ми знайшли в кутку кляси скручену в рулон велику мапу і, приклавши лінійку від місця нашого знаходження до міста Лємберґ (тобто до Львова), виписали всі населені пункти, які перетинала пряма лінія. Це значно полегшило дальше наше пересування. Бо ж погодьтеся, допитуватися на берегах Ельби у прохожих, як дійти пішки до Львова, якось не зовсім нормально з погляду здорового глузду. Ми йшли ще жевріючими згарищами війни, через місця, де ще кілька днів тому велися кровопролитні бої. На багатьох об'єктах ще палали пожежі. У навколишніх лісах скривалися цілі німецькі підрозділи. Ночами чути було стрілянину. Просуваючись на схід через совєтську зону окупації, ми нишпорили в домах, покинутих німцями, що втекли на захід, шукаючи найнеобхідніше — ложку, миску, ніж, цивільний одяг, білизну. Часто натикалися на вбитих господарів дому.

Якось на підході до чергового населеного пункту несподівано почули попереду автоматні черги. Присіли на узбіччі дороги, очікуючи прояснення ситуації. Через якийсь час було чути гул від'їжджаючої машини. Тоді вирушили далі і побачили неподалік дороги купу цивільних людей щойно розстріляних солдатами. Один із них ще ворушився, щось викрикував. Натрапили на вбиту розхристану жінку. У селищі сказали, що цю жінку зґвалтувала група солдатів, після чого її вбили. А розстріляні були мирними мешканцами цього ж селища.

Солдати ганялися за німецькими дівчатами та жінками. Якось зайшовши в одну хату, ми стали мимовільними свідками такої сцени: господиня відмахувалася від п'яного майора, який грозив їй пістолетом, вимагав від неї «шнапс» або «вайн». Напевно, це були єдині два слова, які встиг вивчити цей «благородний визволитель». Жінка просила нас пояснити цьому вояку, що в її домі немає не те що горілки, а навіть хліба для дітей.

В іншому селищі ми домовилися з господарями про нічліг і харч на декілька днів, а за це зобов'язалися порізати й порубати купу дров. Нам вкрай необхідний був перепочинок, бо ноги не витримували цих безконечних маршів. Заночували в стодолі на сіні. Пізно ввечері раптом прибігли до нас дві дочки господаря і просили заховати від солдатів, які їх переслідують. Ситуація виглядала незавидною, бо ми добре розуміли і свій ризик. Через певний час у стодолу зайшли два солдати по сіно для коней. Один з них виліз по драбині і, майже торкаючись наших ніг, брав сіно і скидав униз. Дівчата тулилися до нас, а ми затуляли долонями їм роти, бо боялися, щоб вони не писнули. Ми завмерли в очікуванні, чим ця операція з сіном закінчиться. Але, видно, Матінка Божа тримала нас у своїй опіці і доля пощадила нас і на цей раз. Бо солдати завжди носили автомати за спиною.

Загалом, солдати ставилися до нас непогано, інколи навіть давали щось поїсти. Із пережитого і побаченого не можу не згадати про таке явище в деяких совєтських військових частинах, як «сини полку». Адже їм приділяли чимало уваги в післявоєнній пресі і літературі. Декількох з них мені довелося зустріти. Це були діти віком 8-10 років. Для них солдати кустарним способом шили щось подібне на військову форму та старалися віднайти кирзаки щонайменшого розміру. У деяких були почеплені медалі, подаровані їм літніми фронтовиками. Одним словом — це була пародія на солдат. Добре запам'яталося, як один із таких «синів» так вишукано, добродушно матюкався найплюгавішими словами, що аж в'янули вуха. І це під загальний регіт солдат, що його обступили, а в багатьох з них проглядалася на скронях сивина. Солдати підбадьорювали дитину, а вона старалася з усіх сил.

В іншому місці довелося чути розповідь офіцера про те, як солдат з його взводу на фронті зґвалтував домашню тварину — козу. Війна — жахливе явище в житті людського суспільства. Вона страшна не тільки тим, що вбиває і калічить людей фізично, а й тим, що калічить людські душі і психіку часто на всю решту життя.

Ми йшли далі на схід. За нами були вже сотні пройдених кілометрів. Місто Щецін. Якщо перший раз, якогось півроку тому, ми бачили це гарне велике місто майже цілим, то тепер застали суцільні руїни, серед яких були прогорнуті проїзди для військової техніки і військового транспорту. Ріку Одру перейшли чомусь вечером через понтонний міст, який не мав з боків огорожі (відчуття також з ненайкращих). Границі мосту на обох берегах визначали великі ватри, біля яких грілися вартові солдати.

На підході до містечка Ванґерін усіх, хто рухався у східному напрямі, зупиняли і скеровували в нашвидкоруч організований табір. Відтепер ми офіційно називалися репатрійованими совєтськими громадянами. Містечко було майже пустим, бо всі його мешканці втекли в західну зону окупації. Тут ми пробули коло двох тижнів. Далі на схід уже йшли організованою колоною, яка нараховувала близько 700 мужчин і жінок. У таборі залишився наш побратим Михась, якому тоді ще не виповнилося шістнадцять, і його мали відправити додому після того, як почне працювати залізниця.

Колона долала денно 25-30 кілометрів. У місцях зупинок на нічліг було організоване гаряче харчування. На чолі колони їхала бричка з начальником, капітаном, у хвості — віз із кількома старшими військовиками. Ночували переважно просто неба на полях, у ліску. Пригадую, одного разу колона зупинилася на нічліг на пасовиську. Але ми запримітили неподалік цвинтар й удвох подалися туди, пригадавши прочитані у дитинстві пригоди Тома Сойєра. Не знайшовши ніякої будівлі, наламали соснових гілок, постелили і вляглися в заглибинах між гробами. Знесилені важкою дорогою, заснули вмить, не встигнувши побачити у сні небіжчиків, що спали поряд вічним сном.

Учасників цієї пішохідної колони нещадно заїдали воші. Позбутися цієї біди в тодішних похідних умовах було неможливо. Через місяць колона увійшла в місто Ґродно в Білорусії, де уже їздили поїзди. Тут всі роз'їхались і розійшлись у різні сторони. Ми удвох з товаришем на товарняках доїхали до Дрогобича, де розпрощалися, і я