Читати книгу - "Острів злочинців, Збігнєв Ненацький"

на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.

— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.

— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.

Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє добро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».

— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.

— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.

Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.

— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.

— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.

— Я не чув про такий острів.

— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.

Ми вийшли з машини.

— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.

— От якби латиною, — сказав Соколине Око.

— Навіщо латиною? — здивувався я.

— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.

Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.

Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.

— Швидше! Гляньте сюди! — крикнув він.

Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.

— Браконьєри, — пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.

Я зрозумів цей погляд і сказав:

— Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.

— Ми це теж чули, — підтвердив Чорниця.

— Браконьєри, — похмуро повторив Телль. — Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.

Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.

— Маєш рацію, Теллю, — гукнув він, — тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.

Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.

— Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, — пояснив Вільгельм Телль. — Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.

— Коли ви думаєте на мене… — почав я, однак Телль перепинив мене:

— Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.

Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.

— Потягнемо до нашого табору, — запропонував Телль. — А тоді скажемо лісникові.

Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.

Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.

Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Може, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.

«А де ж, — подумав я, — було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»

Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, заможна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму народові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»

Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.

«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» — вперто питав я себе.

«Закопав би в землю».

«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скільки мине часу, поки