Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

французький письменник-мораліст, учень і послідовник Вольтера. ">[5], називав шлюб школою дипломатії; на той час я вже добре знала, що у такому складному й «дипломатичному» альянсі як шлюб слід бути вдячною навіть за звичайну уважність.

До того ж він улаштував так, що після народження Тома ми почали спати окремо, і я спокійно могла вставати вночі до дитини. По суті, я й жила осібним життям, так би мовити, «життям у житті», або, вірніше, «осторонь» життя. Очевидно, через це проходить більшість жінок, коли в них народжуються діти. Якийсь один бік їхнього побуту стає осібним; дні заповнюються турботами, нехай і численними, але надто дрібними, щоб чоловіки могли ділити цей тягар з жінками; міняється навіть розпорядок дня,— і, як на мене, в цьому нема нічого дивного. Кожен з подружжя живе тоді своїм життям, лишаючись самим собою й одержуючи задоволення одне від одного.

Проте не скажу, щоб я була дуже задоволена своїм чоловіком: мене, як і багатьох інших, він обурив своїм листом у «Кур'єр», а головне — наміром розповсюдити у Тарбітоні брошуру, написану у ще нестриманішому й лайливішому тоні.

Писав він його кілька днів, і, скінчивши, попросив мене висловити про нього свою думку. Вважалося, що я добре володію стилістикою англійської мови, зокрема, Честер вельми цінував моє знання граматики.

Тепер я розумію, що нічого особливого у тому памфлеті не було. Він просто був жвавіший стилем, а головне,— для такого містечка, як Тарбітон, то було на ті часи щось нове.

Але ж і я доти не бачила нічого схожого на той памфлет. Думки мої ішли приблизно так: «Все це брехня,— від першого слова до останнього. Треба ж вигадати — ніби муніципалітет лише й думає, як йому «тримати бідних у злиднях»!

Воно й справді, з погляду людини, непричетної до політики, все у тому памфлеті було брехнею, та ще й Честер люто нападав там на моїх друзів, наприклад, на майора Фрієра, що саме обіймав тоді у нас посаду мера.

Перелякана, я вже уявляла, яка буча здійметься в місті через той памфлет (мені було страшно, що цей скандал занапастить Честерову кар'єру на самому її початку), і задавала самій собі питання: як могло статися, що мої п'ять тисяч фунтів обернули цього доброго, лагідного, поштивого й вельми порядного клерка з контори Бінга на доволі агресивного заколотника.

Та не встигла я сказати про його писанину й кількох критичних слів, як він вихопив її у мене з рук, подер на шматки, почервонівши при цьому так, що мало не луснув.

— Даремно я це тобі показав,— мовив він нарешті лагідно (хоч я бачила, як тремтіли у нього руки); — але я вважав і вважаю, що ці бідняцькі квартали — наша національна ганьба!

Я почала була пояснювати, що моє обурення викликають лише деякі його тези: йдеться про свідому брехню, адже всі знають, що це не так,— про твердження, які легко заперечити і які лише скомпрометували б добре Честерове ім'я. Замість відповіді він перепросив, що звернувся до мене з такою справою, бо певен: мої «істинні симпатії були й будуть на протилежному боці».

Спершу я подумала, чи не удає він «невинно ображеного»,— поза, якої ми раз у раз прибираємо, та ще й хизуємося своєю ображеністю, коли хочемо показати, що нас зачепили за живе, але ми все одно не поступимося власною гідністю. Проте коли я обурено заявила, що ніхто не давав йому права говорити такі речі, Честер ізнову неабияк розхвилювався і сказав, що він мені не дорікає, але — «звичайно ж!» — я завжди була по той бік барикад,— моє життя і моє виховання були зовсім інакші. І, звісно, мені невтямки, що таке справжні злидні!

— Ти не знаєш, що таке класи! — кричав він (і я побачила— його аж трясе від збудження).— І не розумієш, які ми з тобою різні! Та що вдієш,— тобі рідніший перший-ліпший негр,— коли, звісно, він багатий, коли він негр-джентльмен,— аніж Білл Коуд (він мав на увазі садівника Білла, що приходив раз на тиждень доглядати наш сад). Для тебе я хам, ніщо (обличчя йому засіпалося так, ніби він збирався заплакати). Ні-ні, це несправедливо! Це неправда! (Він простяг руку й торкнув мене за груди, ніби кажучи: «Пробач...»). Але саме так ти усім своїм єством відчуваєш.

Я, звичайно, хотіла заперечити, сказати, що він верзе казна-що і що все це чистісіньке безглуздя. Найдужче мене зачепило те, що Честер зараховує мене до іншого «класу» (бо ж я чудово розуміла: він таки має слушність).

Та не давши мені мовити й слова, Честер прожогом вибіг з кімнати (зібгавши у жмені подертий на клапті памфлет, через який ми пересварилися), і я побачила, що він і справді ладен заплакати.

Та коли я вийшла до обіду, він був дуже ввічливий (хоч і не спускав з мене пильного ока), обсипав компліментами й жартував. Я відчула, що цього разу незручно було не йому, а мені.

Тому й вирішила: надійшов час поставити все на свої місця. Мені здавалося неможливим жити й далі з ним у шлюбі, коли він підозрює, що я його зневажаю. Вирішивши, що настала слушна мить (навряд чи зараз він почав би розпалятися), я спробувала довести, що відносно моїх поглядів він помиляється,— ніякої класової різниці між нами я не відчувала й не відчуваю.

— Може, й так,— цілком серйозно відповів Честер,— але вона існує. Це одна з тих причин, чому я хотів з тобою одружитись. Мені не потрібні дівчата з бідних кварталів, я завше хотів мати за дружину справжню леді, і я її взяв.

Помітивши, що таке трохи дивне визнання знітило мене ще дужче, він додав (і тут мені раптом здалося, що він справді глузує):

— Ось бачиш, коли б я був джентльмен, я б цього не сказав, але така вже у мене вдача — різати правду в очі, яка вона не є прикра.

За тиждень памфлет вийшов друком точнісінько в тому самому вигляді, в якому Честер мені його показував,— усі брехливі вигадки великими