Читати книгу - "Щаслива зірка полковника Кладо, Ростислав Феодосійович Самбук"

Жервезу. — Треба пошукати місце для будівництва бараків.

Це звучало вірогідно й попервах могло задовольнити гестапо, якщо йому вдасться обманути шпига.

Кан ішов повільно, не озираючись, і це трохи розмагнітило шпига. Анрі скористався з цього. Повернувши за ріг, він прискорив ходу й відразу повернув іще раз, у двір, куди виходили двері ресторану «Павич». Вузьким коридором дістався до туалету, звідси сходи вели до вестибюля, який виходив на зовсім іншу вулицю. Навпроти — трамвайна зупинка. Кан дочекався, поки підійде трамвай, швидко перетяв вулицю й скочив на ходу.

Він користувався чорним ходом ресторану вже кілька разів, тікаючи від шпигів, якими кишів Париж. Агенти часто чіплялися до випадкових перехожих, сподіваючись рознюхати щось, і бували випадки, коли вони натрапляли на явки учасників руху Опору.

Кан вийшов з трамвая через кілька зупинок, завернув у двір, пошматував на дрібні клаптики документи і викинув у ящик для сміття. Анрі Кан, який прожив у Парижі мало не десять років, зник без вороття, і тепер йому треба було дістатися до явки, де зберігаються резервні документи. Він стане дрібним службовцем П'єром Дефоржем, і ніхто не вгадає, скільки проіснує цей Дефорж…

Шпиг, втративши Кана з поля зору, стривожився й подзвонив Крейцбергові.

— Ви — типовий бовдур! — вилаявся гауптштурмфюрер негнівливо. Був переконаний, що Кан не помітив шпига й уник переслідування випадково. — Зачекайте, він незабаром повернеться.

Але директор фірми не з'явився і ввечері, тож Крейцберг мусив доповісти про це Беккенбауерові.

— Ви знаєте, чим це загрожує вам, гауптштурмфюрер? — запитав той похмуро.

— Але ж Кан міг відлучитися у справах…

— Мені щойно доповіли: Дюбюель одержав швейцарську візу.

— Невже?! — одразу збагнув суть сказаного Крейцберг. — Це зовсім міняє справу!

— Треба обкласти цей барліг так, щоб і миша не проскочила. Замініть ту свиню, поставте найдосвідченіших агентів, контролюйте всі телефонні розмови. На вашу відповідальність, Крейцберг. Віщує моє серце, можемо одразу накрити всю цю червону компанію.

— Тут мало не кожен — червоний.

— Чхати я хотів на весь їхній рух Опору! — раптом вибухнув Беккенбауер. — Нехай ним клопочуться хлопчаки з Булонського лісу. Мене ж цікавлять російські радисти, гауптштурмфюрер, це важливіше, ніж ліквідація будь-якої іншої банди!

— Отже, нікого не брати, лише виявляти зв'язки?

— Так і тільки так!

— І все ж я боюсь, що початок гри вже зіпсовано. Це погано, дуже погано.

— У нас залишається Дюбюель.

— А якщо його остережуть?

— Там є ще секретарка. Вродлива пташка, пам'ятаєте? Певно, вона нічого не знає, бо інакше Кан навряд чи залишив би її.

— Чому?

— У них свої поняття про честь, і кожен, гинучи, рятує іншого.

— Так, вони фанатики. Отже, вважаєте, що секретарка не попереджатиме Дюбюеля?

— Візьміть під контроль телефонну лінію. Крім того, можливо, є якийсь знак у вікні. Запнута фіранка чи щось таке…

— Не пройде. Я все пам'ятаю: штори підняті, по два вазони на кожному вікні — більше нічого.

— Накажіть особливо уважно контролювати поїзди із Швейцарії.

— Але ж не брати Дюбюеля на вокзалі?

— Ні в якому разі.

— Я хотів би сам допитати його, — невесело осміхнувся Крейцберг.

— Про це не може бути й мови. Пам'ятаєте наказ?

Крейцберг кивнув. Так, він пам'ятав найсуворіший наказ, завізований рейхсфюрером СС Гіммлером, що забороняв застосовувати катування при затриманні радистів так званої Мережі Комінтерну. Згідно з цим наказом керівників груп, резидентів, радистів тощо слід було перевербовувати будь-якими засобами, не зупиняючись перед витратами й погоджуючись мало не на всі їхні умови, їх треба було передавати РСХА, і тільки після цього вони могли бути страчені.

Щоправда, Беккенбауер знав, що групенфюрер Мюллер намагався заперечувати проти цього наказу, — шеф гестапо був прихильником негайних і найжорстокіших заходів, та Гіммлер не погодився з ним.

Крейцберг сплів пальці на грудях, похрустів суглобами. Підсумував похмуро:

— Якщо цей Кан завтра вранці з'явиться у «Поло», всі наші припущення…

— Мильні бульки?

— Не більше.

— Все може бути, гауптштурмфюрер, та цього разу не маємо права на помилку. Зважте, у швейцарського радиста був той самий код, що і в брюссельського.

Дюбюель прошкував женевськими вулицями, зацікавлено роздивляючись довкола. Нарешті збувся підсвідомого почуття страху, що переслідувало його тепер увесь час. Точніше, не страху, а постійного внутрішнього напруження і очікування, що тебе зупинять десь у завулку чи в кафе…

А тут із справжньою швейцарською візою почувався розкуто, переживав душевне піднесення, й хотілося навіть зробити якусь дурницю, повестися по-хлоп'ячому — пострибати на одній нозі чи зачепити гарну дівчину…

Раптом Дюбюель подумав, як усе буде, коли він потрапить у Москву і йтиме вулицею Горького чи Смоленською площею. А потім, нарешті, побачить Кремлівські вежі й стоятиме перед Мавзолеєм. І не відчуватиме власного дихання й самого себе, і не буде нікого поруч — дивні хвилини духовного піднесення, коли все навколишнє наче уособлене тільки в тобі і сам ти — частка навколишнього…

А німці тепер під Сталінградом. Правда, не чути вже парадних урочистих маршів по радіо, і тон газет зовсім інший. Він, Дюбюель, один з небагатьох, хто знає, що все це означає.

Дюбюель посміхнувся куточками губів: є і його частка в тому, що гітлерівці зав'язли під Сталінградом. Інформація, яку він передавав Центрові, містила дані про плани ОКВ, а також про гітлерівські резерви.

За звичкою покружляв женевськими вулицями й вузькими завулками, пересвідчуючись, що не веде за собою хвоста. Лише після цього зайшов до ресторану, де на нього вже чекав Коломб.

У цей пообідній час у ресторані майже не було відвідувачів, і Дюбюель відразу побачив Коломба. Той зайняв зручне місце в куточку за колоною, вони могли порозмовляти, не боячись, що хтось підслухуватиме.

У принципі Коломб не викликав у Дюбюеля особливих