Читати книгу - "Камінний господар, Леся Українка"

слуги -

суворі, збройні, непідкупні…

 

Анна

Значить,

були вже проби підкупити?

 

Дон Жуан

Анно,

хіба одчай не має прав своїх?

Адже, приходячи до вас одкрито,

я чув одно: «Сеньйора не приймає».

 

Анна

Подумайте самі: чи ж випадає,

щоб молода вдова, та ще й в жалобі,

приймала лицаря такої слави,

як ви, на самоті?

 

Дон Жуан

Ох, Анно, Анно!

Мені здається, я вже трачу розум!..

Се ви? Се справді ви?.. Та сама врода…

а речі, речі! Хто вас їх навчив?

Хто одмінив вам душу?

 

Анна

Дон Жуане, ніхто мені не одмінив душі.

Вона була у мене зроду горда,

такою ж і зосталась. Я тому

замкнулася в твердиню неприступну,

щоб не посмів ніхто сказать: «Ба, звісно,

зраділа вдівонька,- ввірвався ретязь!»

Невже ж би ви сами стерпіли сеє?

 

Дон Жуан

Хіба вже я не маю шпаги, Анно?

 

Анна

Так що ж - ви обезлюдите Мадрід?

Та чи могли б ви шпагою відтяти

всі косі погляди, ухмілки, шепти,

моргання, свисти і плечей стискання,

що скрізь мене б стрічали й проводжали?

 

Дон Жуан

Втікаймо, Анно!

 

Анна

Ха-ха-ха!

 

Дон Жуан

Вам смішно?

 

Анна

Якби не засміялась, позіхнула б,

а се ж хіба миліше вам?

 

Дон Жуан

Сеньйоро!!

 

Анна

Та вже ж утретє чую сі слова,

то може й надокучити.

 

Дон Жуан

Я бачу,

ви справді камінь, без душі, без серця.

 

Анна

Хоч не без розуму - ви признаєте?

 

Дон Жуан

О, се я признаю!

 

Анна

Скажіть, навіщо

втікати нам тепер? Який в тім глузд?

Коли ви зводили дівчат і крали

жінок від чоловіків, то не дивно,

що вам траплялося втікати з ними,

а хто баніт, той, звісно, утікач.

Але себе самого посилати

в вигнання? І для чого? Щоб узяти

вдову, що ні від кого незалежна?

Самі подумайте, чи се ж не сміх?

І чим була б я вам, якби погналась

тепер із вами в світ? Запевне тільки

забавою на час короткий.

 

Дон Жуан

Анно,

я так нікого не любив, як вас!

Для мене ви були немов святиня.

 

Анна

Чому ж ви намагались нерозумно

стягти свою святиню з п’єдесталу?

 

Дон Жуан

Бо я хотів її живою мати,

а не камінною!

 

Анна

Потрібен камінь,

коли хто хоче будувати міцно

своє життя і щастя.

 

Дон Жуан

Та невже

ви й досі вірити не перестали

в камінне щастя? Чи ж я сам не бачив,

як задихались ви під тим камінням?

Чи я ж не чув у себе на плечі

палючих сліз? Адже за тії сльози

він заплатив життям.

(Показує на статую).

 

Анна

І безневинно.

 

Дон Жуан

(відступає від неї вражений)

Коли се так…

 

Анна

Авжеж, не він був винен

з неволі тої. Він тягар ще більший

весь вік носив.

 

Дон Жуан

Його була в тім воля.

 

Анна

І я по волі йшла на те життя.

Але йому було терпіти легко,

бо він мене любив. То справді щастя -

поставити на ясному верхів’ї

того, кого кохаєш.

 

Дон Жуан

Ті верхів’я…

Ви знаєте про їх мої думки.

 

Анна

Що варта думка проти світла щастя?

Хіба ж мені страшна була б неволя

суворої сієї етикети,

якби я знала, що в моїй твердині

мене мій любий жде? Що ті замки

і заздрі жалюзі лише сховають

від на́трутних очей мої розкоші…

 

Дон Жуан

Ви, Анно, мов розпеченим залізом,

словами випробовуєте серце!

Малюєте мені картину щастя

на те, щоб знов сказать: «Се не для тебе».

Та чим же маю заслужити вас?

Я через вас терплю таємну ганьбу.

Живу, немов якась душа покутна,

серед людей чужих або й ворожих,

життям безбарвним, я б сказав, негідним

бо глузду в нім немає! Що ж вам треба?

Чи маю я зложити вам під ноги

свою так буйно викохану волю?

Чи ви повірите? - мені з одчаю

і сяя думка стала набиватись

настирливо.

 

Анна

Але з одчаю тільки?

 

Дон Жуан

Невже б хотіли ви покласти примус

помежи нами? Ви не боїтесь,

що він задавить нам любов живую,

дитину волі?

 

Анна

(показує на статую командора)

Він колись казав:

«То не любов, що присяги боїться».

 

Дон Жуан

В таку хвилину ви мені нічого

не маєте сказати, окрім згадки

про нього?!

 

Анна

Що ж я можу вам сказати?

 

Дон Жуан

(хапає її за руку)

Ні, се скінчитись мусить! Бо інакше

я присягаю, що піду от зараз

і викажу на себе.

 

Анна

Се погроза?

 

Дон Жуан

Ні, не погроза, а смертельний стогін,

бо я конаю під камінним гнітом!

Вмирає серце! Я не можу, Анно,

з умерлим серцем жити. Порятуйте

або добийте!

(Стискає їй обидві руки і весь тремтить, дивлячись їй у вічі).

 

Анна

Дайте час… я мушу подумати…

(Задумується).

 

Від брами наближається стежкою донна Консепсьйон - поважна грандеса,