Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

стійбище і заводить кіз. Тепер йому доводиться турбуватися про те, щоб кози отримували їжу, поки його немає поблизу, і його мозок починає метикувати: «Нужда робить винахідливим, його мозок був сильним і сприйнятливим, він розвивав його все більше і більше». Ісак винаходить пристрій: діжку, яка повільно наповнюється водою протягом чотирнадцяти годин, тоді ця діжка під вагою нахиляється, запускаючи механізм, який наповнює коритця кіз кормом.

Нам подобається ця історія про те, як людина приборкує природу, про возвеличення розуму. Так ми можемо спостерігати за зародженням і розвитком культури в садибі Ісака, його кмітливі рішення повільно, але впевнено долають практичні проблеми. Саме так більшість уявляла собі історію людського розвитку, аж до 1976 року. Саме тоді психолог Ніколас Гамфрі опублікував статтю під назвою «Соціальна функція інтелекту» (The Social Function of Intellect). У ній він висловив ідею про те, що наш мозок розвивався не так через примхи природи, як під впливом людського оточення.

З настанням зими в Ісаковій садибі Селланро вода замерзає, і годівниця вже не працює. Ісак вже зрозумів, що самотужки з господарством не впоратися, і вирішив, що йому потрібна на допомогу жінка. Згодом з’являється Інґер, і вони стають парою. Ісак мало переймається тим, що в неї заяча губа, бо жінка працьовита; життя стає легшим, адже тепер всю роботу та обов’язки можна ділити на двох. І лиш тепер розумові здібності Ісака зазнають серйозних випробувань. Інґер йде, кажучи, що повинна навідати сім’ю. Ісак розгублений, бо переживає, чи вона взагалі збирається повертатися. Та через певний час Інґер таки повертається і приводить корову, яку, за її словами, виростила сама. Ісак підозрює, що вона вкрала корову, і таємно роздумує про те, аби позбутися доказів, забивши її. Згодом виявляється, що історія про корову була правдою, ніхто її не крав, та щодо родичів Інґер в Ісака виникають щораз нові питання. І боротьба з природою – ніщо супроти цього. У лісі та на полі Ісак, може, й велет, але в соціальних зв’язках він схожий більше на маленьку дитину, тут його мозок недостатньо розвинутий.

У 1970-х роках ідея Ніколаса Гамфрі полягала в тому, що людський «творчий інтелект» корисніший в соціальних відносинах, ніж у роботі, і що брехня та обман відігравали важливішу роль у розвитку нашого інтелекту, аніж чесна робота. Проте цю думку прийняли не надто добре. У «Плодах землі» все також доволі просто: ми симпатизуємо працьовитому Ісаку, а не Олін, маніпулятивній родичці Інґер. Саме вона підсилає вагітній Інґер зайця, через якого, згідно із забобонами, дитина може народитися із заячою губою. Коли в Інґер народжується саме така дитина, вона у відчаї вбиває її. Пізніше Олін знаходить могилку і відправляє Інґер до в’язниці за вбивство немовляти. Потім, користаючи з відсутності Інґер, вона представляється служницею, заговорює та спритно обводить довкола пальця Ісака, крадучи його худобу. Одна річ – те, хто нам подобається, інша річ – хто тут найхитромудріший.

Думки Ніколаса Гамфрі поступово підхоплювали інші. Чи може обман стати рушійною силою еволюції? Якщо це твердження правильне, то більш розвинуті види повинні вдаватися до обману, схожого на людський. У 1982 році Франс Де Вааль видав книгу «Політика шимпанзе» (Chimpanzee Politics), де описував свої дослідження групки шимпанзе в нідерландському зоопарку та ієрархічні стосунки в цій невеликій групі. Де Вааль, відсилаючи до досліджень Нікколо Макіавеллі про союзи та їхні маніпулятивні дії у Давній Італії, показав, як шимпанзе подібно постійно блефували та обманювали одне одного. Одна зі сцен у книжці розповідає, як самка шимпанзе проганяє іншу. А тоді вона начебто передумує і по-дружньому простягає в знак примирення лапу. Молода суперниця нерішуче повертається, аби прийняти жест, і, коли підходить достатньо близько, старша самка кидається і кусає її. Де Вааль називає цю тактику «оманливою пропозицією примирення». Саме проти таких дій на війні спрямована Женевська конвенція, і, як зазначає автор Ян Леслі у своїй книзі «Природжені брехуни», «цей прийом знайомий кожному, хто бував на дитячому майданчику чи дивився “Клан Сопрано”».

Два приматологи Річард Бірн та Ендрю Вайтен захоплювалися як теорією Гамфрі, так і дослідженнями Де Вааля, що надихнуло їх видати у 1988 році свою книгу «Макіавеллівський інтелект» (Machiavellian Intelligence), де вони систематизували приклади хитрощів та обману серед приматів. Їхні погляди на шахрайський інтелект мали великий вплив, на них посилалися психологи та економісти. Хоч їхні приклади і мали здебільшого описовий характер, незабаром до їхнього підсилення долучився і соціальний антрополог Робін Данбар. Він виявив, що розмір мозку відносно маси тіла систематично змінюється у приматів залежно від виду, і спробував дослідити, чи існує відповідність між соціальними здібностями виду та розміром їхньої кори головного мозку, тією частиною, що відповідає за соціальні навички. Кореляція, яку він прослідкував, виявилася вражаючою.

Що до більших колоній належали тварини, то більшою була кора їх головного мозку (cortex cerebri). На основі виведеної формули він підрахував, що розміру людського мозку має бути достатньо для взаємодії в соціальній групі, що складається з приблизно 150 людей. Проглядаючи антропологічні та соціологічні дослідження групової динаміки, він постійно доходив до підтвердження цієї кількості. Данбар вивчив 21 громаду мисливсько-збирацького типу по всьому світу і виявив, що кількість учасників кожної була в середньому 148,4 особи. Сучасні корпоративні структури та військові підрозділи також зазвичай складаються з об’єднань приблизно по 150 людей. Це підтверджувало не надто приємну теорію Бірна і Вайтена про те, що наш інтелект ґрунтується на «соціальних маніпуляціях, обмані та корисливій співпраці».

Наступний крок знову був за Бірном, він став досліджувати зв’язок між розміром мозку і обманними діями. Цілком закономірно виявилося, що тварини з невеликою корою головного мозку були не такими здібними брехунами – лемури, наприклад, рідко коли обманюють. Водночас, при дослідженні тварин з більшою корою головного мозку, була виявлена пряма кореляція між розміром кори та тим, як часто вони вдаються до обману. Дослідження дійшли аж до тварин з найбільшою корою головного мозку – людиноподібних мавп. З усіх піддослідних звірів мавпи були найбільш маніпулятивними та схильними до обманювання. Вид на вершині цієї шкали в його дослідження не включено, однак навряд чи хтось стане заперечувати, що homo sapiens є найбільшими брехунами.

Сучасні люди організовуються у гігантські мережі та громади – найбільші та соціально найскладніші з тих, що коли-небудь існували. Люди постійно опиняються в різних ситуаціях та зв’язках, де їм доводиться зважувати, довіряти іншим чи ні. Але як ми до цього дійшли? Коли насправді люди почали довіряти один одному і як сформувався той баланс довіри та скепсису, який нам доводиться відчувати у повсякденному