Читати книгу - "Читець, Бернхард Шлінк"

Проте мене дратував її кепський настрій, хотілося піти геть, у басейн, до однокласниць і однокласників, до невимушеності наших розмов, жартів, ігор і фліртів. Коли і в мене зіпсувався настрій, ми посварились і Ганна знову варила з мене воду, вкотре з’явився страх утратити її, я принижувався і вибачався, аж поки вона пустила мене до себе в ліжко. Проте в моєму серці шумувала лють.

15

І тоді я став зраджувати її.

Не те що я виказав нашу таємницю або скомпрометував Ганну. Я не розповідав нічого, про що я мав мовчати. Мовчав і про те, про що годилося б розповісти. Я не признавався у своєму зв’язку з нею. Я знаю, що зречення — непомітний різновид зради. Зовні годі добачити, чи людина зрікається, а чи просто виявляє скромність, розважливість, уникає прикрих і дратливих запитань. Але той, хто мовчить про свій любовний зв’язок, знає те достеменно. А зречення позбавляє любовний зв’язок як ґрунту, так і видовищних варіантів зради.

Я вже й не пам’ятаю, коли я вперше зрікся Ганни. З приязні, що панувала в басейні літньої пообідньої пори, розвинулась дружба. Окрім свого сусіди, якого я знав ще зі свого старого класу, в моєму новому класі мене дуже цікавив Гольґер Шлютер, що, як і я, кохався в історії та літературі, тож наше спілкування невдовзі стало дуже інтенсивним. Не менш скоро я міцно заприязнився і з Софі, що жила на кілька вулиць далі від мене, тож до басейну ми вже ходили разом. Спершу я запевняв себе, що моя дружба з ними ще не досить тісна, щоб я міг розповісти їм про Ганну. Потім не міг вибрати слушної миті, слушної нагоди, слушного слова. Врешті-решт було вже пізно розповідати про Ганну, ставити її поряд із рештою юнацьких таємниць. Я казав собі, що вже пізно говорити про Ганну: адже може скластися хибне враження, ніби я так довго мовчав про неї, бо наші стосунки не зовсім пристойні і тому в мене нечисте сумління. Проте й тут я дурив себе, бо знав, що зраджую Ганну, вдаючи, ніби розповідаю друзям про все важливе у своєму житті, але мовчу про неї.

А коли друзі помітили, що я не зовсім відвертий із ними, стало ще гірше. Одного вечора, повертаючись додому, Софі і я потрапили під зливу і сховалися на ґанку дачного будиночка на полі Ноєнгаймер, де тоді ще не стояв університетський корпус, а стелилися ниви й садки. Блискало і гриміло, бурхав вітер, щосили періщив дощ. Температура одразу впала на цілі п’ять градусів. Ми хапали дрижаки, і я обняв її.

— Ти… — мовила вона, дивлячись не на мене, а на дощ.

— Що я?

— Ти дуже довго хворів на жовтяницю. Може, саме тому ти так поводишся? Може, боїшся, що вже ніколи не будеш по-справжньому здоровим? Може, тобі лікарі що сказали? І ти мусиш щодня ходити до лікарні переливати кров або робити уколи?

Ганна як хвороба. Мені стало соромно. Але розповісти одразу про Ганну я не міг.

— Ні, Софі. Я вже не хворий. Моя печінка в нормі, а за рік я зможу пити навіть спиртне, коли захочу, та я не хочу. А що…

Я затнувся, не бажаючи, коли йдеться про Ганну, казати «а що стосується мене».

— А чому я йду раніше чи пізніше — річ зовсім інша.

— Може, ти не хочеш розповісти про це, а може, вже хочеш, але не знаєш як?

Я не хотів чи не знав як? Я й сам цього не знав. Проте, коли ми стояли серед блискавок і гучних та близьких розкотів грому, під зливою, що нещадно шмагала тіло, тремтіли з холоду й зігрівали одне одного теплом своїх тіл, у мене з’явилося відчуття, ніби саме їй, Софі, я повинен розповісти про Ганну.

— Можливо, я розповім тобі іншим разом. Але до цього не дійшло.

16

Я так і не довідався, що робила Ганна, коли ані працювала, ані була зі мною. Коли я запитував, вона відповідала запитанням. Ми не мали спільного життя, бо ж вона тільки давала мені у своєму житті те місце, яке хотіла дати. Ним я і мав задовольнятись. Коли я прагнув мати щось більше чи навіть просто більше знати, це було зухвальством. Коли нам траплялося бути надто щасливими вдвох і я, відчуваючи, що тепер усе можна і все можливе, запитував її, вона інколи лиш ухилялась від мого запитання замість відкинути його: «І все тобі кортить знати, хлопче!» Або ж брала мою руку і клала собі на живіт: «Ну що, закомпостуємо ще один квиток?» Або рахувала на пальцях: «Мені треба прати, прасувати, замітати, витирати порох, купувати, варити їсти, трусити сливи, перебирати їх, нести додому і чимшвидше варити, бо інакше маленький…», вона ставила мізинець лівої руки між великим і вказівним пальцями правої руки, «… бо інакше він з’їсть їх сам!»

Я ніколи ніде випадково її не здибав, ані на вулиці, ані в крамниці чи в кіно, куди вона, як казала, ходила охоче й часто, і куди я в перші місяці нашого знайомства всякчас хотів піти разом з нею, але вона відмовлялася. Вона звичайно дивилася в кіно все підряд — від німецьких фільмів про війну та батьківщину до фільмів про Дикий Захід і стрічок Nouvelle vague, «нової хвилі», а мені подобалося все, що йшло з Голівуду, байдуже, чи то фільми про стародавній Рим, чи то про Дикий Захід. Один такий фільм дуже подобався нам обом: Ричард Відмарк грав роль шерифа, який наступного дня мав стати на дуель і міг тільки програти, а ввечері постукав у двері Дороті Мелоун, що марно радила йому втекти, «Чого ти тепер хочеш? — казала вона йому. — Все життя вмістити в одну ніч?» Ганна часом дражнила мене, коли я приходив до неї, сповнений бажання: «Чого ти тепер хочеш? Усе життя вмістити в одну годину?»

Лише раз я бачив Ганну, не домовившись попередньо. То був кінець липня або початок серпня, останні дні перед великими вакаціями.

Ганна цілими днями була в дивному настрої, примхлива і владна, а водночас відчувалося, ніби на неї тисне якийсь тягар і тому вона така змучена, вразлива і дратлива. Вона зосереджувалась, опановувала себе, ніби щоб не дати собі розкришитися під тим тягарем. На моє запитання, що її непокоїть, відповіла дуже гостро, і я насилу оговтався. Але все-таки відчував не тільки те, що вона відгороджується від мене, а й безпорадність,