Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І тут уперше за останній десяток років щастя, схоже, нарешті посміхнулося Ніні. Почалося з появи у них нового дільничного інспектора. Всебічно вивчивши справу сестри зрадниці Радянської Батьківщини, оголошеної у всесоюзний розшук, молодий лейтенант запросив Ніну до себе на співбесіду. Наприкінці підбив невтішний підсумок:
– Такі справи, Ніно Панасівно… Уже четвертий рік16 існує Указ Верховної Ради СРСР «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». В Москві та області справи ще жорсткіші17, проте ми все ж таки в Києві. У будь-якому разі ви давно вже ніде не працюєте, а живете, за вашим власним визнанням, лише на гроші, виручені від нелегальної торгівлі на так званій «барахолці» речами, винесеними з вашого і нещодавно померлої матері помешкання. То що ж робити з вами?..
– Робіть, що хочете, – абсолютно безбарвним голосом відповіла Ніна. – Можете хоч у тюрму за ґрати запроторити, хоч в колонію відправити, хоч розстріляти, хоч повісити. Мені вже все це остогидло.
– Яка ж ви, одначе! – пхикнув дільничний інспектор у кулак, притиснутий до губ. – Ну, припустімо, я вашу долю вирішити не можу, тільки суд… Але у мене є альтернативна пропозиція. Чи знаєте ви, що в райцентрі Черкаської області – в древньому місті Каневі – на Дніпровських схилах є не тільки могила відомого…
– Не згадуйте про Шевченка!!! – відчайдушно скрикнула нещасна, яку аж перекосило від згадки про перекручену цитату з «Гайдамаків».
– Шевченко там теж похований, але не тільки він, – спокійно продовжив дільничний. – Зокрема, я мав на увазі могилу радянського дитячого письменника Аркадія Петровича Гайдара. Є там і бібліотека його імені, створена зусиллями піонерів усього Радянського Союзу. В цей заклад конче потрібна бібліотекарка. Отже, якщо згодні проміняти Київ на Канів… Це добрий вихід, повірте мені! Щоб до вас не виникало зайвих запитань, запис про ваше звільнення за прогул ми ліквідуємо.
– Яким чином?!
– Закреслимо, громадянко Федяк, візьмемо й закреслимо. Отже, якщо ви згодні на такий варіант…
Чи була вона згодна?! Та звісно ж!!! Якби їх не розділяв широкий канцелярський стіл, Ніна негайно кинулася б на шию молоденькому лейтенантові. Щоправда, він трохи охолодив радість несподівано прощеної сестри «ворогині Країни Рад». Мовляв, пропозиція зроблена не зовсім від нього, хоч він і уповноважений зробити таку пропозицію… Хто саме уповноважив, громадянка Ніна Панасівна Федяк дізнається неодмінно й дуже скоро, буквально невдовзі.
* * *
З цим вона і приїхала до Канева. Однак директорка бібліотеки Елла Никанорівна Дзюбан здогадалася, що нову співробітницю прислали аж із самого Києва не просто так. Що ж відповісти на її запитання?..
Звісно, до такої ситуації треба було підготуватися заздалегідь. Ніні у загальних рисах пояснили, як відповідати на подібні закиди. Проте в останню мить усі інструкції раптом забулися, немов випарувалися. Отже, треба було придумати щось правдоподібне, причому зараз же, негайно. От тільки що саме?..
Санаторій «Рай-Оленівка», Харківщина, квітень 1955 року
– Ну, Володю… ти таки справді в усьому мав рацію, описуючи тутешні місця. Це і справді рай земний, яким його тільки можна уявити.
– Марійко! Те, що я достовірно описав тобі санаторій… Ну, а що ж ти хотіла?! Усе ж таки це робив не пересічний обиватель, а досвідчений поет.
– О-о-о, ні-ні, не применшуй своїх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-поміж сучасних українських ліриків – от ти хто!
– Провокуєш, так?..
Він оглянув дружину спідлоба.
(Так-так, тепер вони знов купалися в обопільному щасті, повторно одружившись після жахливих років вимушеної перерви…)
Однак у погляді найкращого лірика з-поміж сучасних українських ліриків не було ні настороженості, ані навіть найменшого сліду напруженості – тільки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тільки сльоза не смутку, а радості.
Так-так, тепер вони можуть радіти… Більше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперішню радість обопільними стражданнями.
– Можливо, і провокую, – жінка послала чоловікові погляд, сповнений кохання, що було віддзеркаленням його власного почуття.
Тільки от наскільки щирим воно було, це чоловіче кохання?..
– Отже, потребуєш доказів, – тепер він задивлявся в глибину її очей дуже-дуже прискіпливо, нібито щось прикидаючи… прицілюючись…
– Гаразд, доведи, – погодилася дружина. Тоді він несподівано, без найменшого попередження перейшов до віршування:
– Як сонце в небі, ти в душі моїй,
Як пісня в полі, в серці ти в мойому.
Так синьо, синьо сяє погляд твій,
Як тихий вечір після дня утоми…
– Це все? – поцікавилася Марія. Володимир заперечно мотнув головою і продовжив з поступово нарощуваним підйомом:
– Ти у крові і в мріях ти моїх,
Торка вітрець кінці твоєї шалі,
І усміх твій, як той хмаринок біг,
Що линуть в даль, не знаючи печалі.
Кудись біжать, співаючи, дроти,
Хвилюється під сонцем стигле жито,
І легко так мені з тобою йти,
І радісно мені з тобою жити.
– А тепер?..
– Тепер усе, – підтвердив він.
– Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офіційним тоном, – нової Сталінської премії в галузі літератури за цей вірш вам не дадуть, можете навіть не розраховувати…
– Через цілковито зрозумілу причину18 Сталінську премію не даватимуть вже ніколи й нікому, – уточнив він.
– Враховуючи настільки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.
І немовби згадавши давні часи молодості, Марія рвучко поцілувала чоловіка просто в губи… Але негайно ж слідом за тим відсторонилася й відскочила на доволі пристойну відстань настільки стрімко, що він просто не встиг зреагувати.
– Марійко, кохана моя!..
Чоловік спробував підійти до неї, обійняти за плечі, та вона не дозволила.
– Ну от, знов… – розчаровано зітхнув він і спитав: – Отже, ти й досі ревнуєш?.. Ревнуєш, навіть попри те, що ми знов з тобою удвох.
– Як ти міг, Володю?!
– Марійко, зрозумій, для мене ніколи не існувало жодної іншої! Тільки ти одна в усьому світі…
– А вона?!
– Марійко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!..
– А потім і до Західного Сибіру.
– Ну так, до Сибіру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але мені сказали, що тебе засуджено за розголошення державної таємниці.
– Мене морили голодом, аби я тільки звела наклепи на всіх вас і на тебе в тому числі! Аби засвідчила, що українські письменники буцімто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
