Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Тимур і Олена Литовченки

Книга Безнадії

1991–2004

Від миру до війни

Серія «101 рік України» заснована у 2018 році

Художник-оформлювач М. С. Мендор

© Т. і О. Литовченки, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

* * *

Передмова

Обитель Творця, зала Справедливості.

Поза простором і часом

Сто двадцять п’ять східців складали квадратну в своїй основі піраміду.

Сто двадцять п’ять східців вели вгору – туди, де на верхньому майданчику був встановлений величний кам’яний Трон Справедливості. Той, Хто сидів на Троні, звернувся до душ, які вишикувалися величезним напівкільцем біля найнижчої сходинки:

– Улюбленці мої! Вас зібрав я по всіх оселях, які тільки є в Моєму домі. Осель цих багацько, всі вони облаштовані так, щоб саме там кожен з вас почувався найкомфортніше. Ви тривалий час відпочивали в оселях дому Мого, могли б відпочивати й надалі, оскільки кожен з вас заслужив на вічний спокій тими справами, які вчинив під час перебування у світі земному. До того ж, усі ви напрацювали стільки неоціненного земного досвіду, що декому вистачило б не на одне життя…

Разом з тим, Я зібрав вас усіх тут і зараз, бо в тому виникла нагальна потреба. Вас усіх, кожного з вас закликав Багряний Янгол – і саме на цього Мого посланця був покладений обов’язок пояснити, що й до чого. Чи всім були дані достатньо докладні пояснення? Чи всім зрозуміло, з якою місією пропонується відправитися цього разу в земний світ?.. Бо якщо хтось щось не второпав – той може почути пояснення не від посланця Мого, а від Мене безпосередньо. Тут і зараз. Отже, чи є такі?.. Кажіть, не вагайтеся.

Гуркіт Божественного голосу прокотився могутньою хвилею над тими, хто зібрався біля підніжжя Його престолу – а межа натовпу цих душ зникала в незмірній далечині… Проте ніхто не проронив жодного слова. Почекавши для впевненості ще деякий час, Творець продовжив:

– Ну що ж, це добре. Отже, мій посланець – Багряний Янгол – попрацював належним чином. Добре, дуже добре!..

Якщо так, то ви всі мусите уявляти: потрібна справжня місія ПРОРИВУ, для того й посилаю вас – дванадцять хвиль по дванадцять тисяч в кожній. Ви народитесь не всі одночасно, але все ж таки з достатньо невеликим інтервалом, щоб разом скласти єдине покоління прориву, за яким підтягнуться інші. Кістяк у розмірі ста сорока чотирьох тисяч душ.

Разом з тими іншими вас налічуватимуться вже мільйони. І все ж таки навіть цих мільйонів буде дуже й дуже замало порівняно з тією силою опору, яку ви зустрінете і яку мусите здолати неодмінно! Долатимете опір завзятістю й наполегливістю – а цих якостей вам буде дана міра і ще одна міра, і третя міра ще й із надлишком…

Ті, хто був посланий попереду вас, – вони, в цілому, приготували вам шлях. І все ж навіть цієї підготовки бракує для того, щоб усе минуло без жодних проблем! Вони лише місцями послабили всі препони та бар’єри, а прориватися належить не їм – вам і тільки вам!

Насамкінець, моя головна умова лишається незмінною: хто потрапляє в грубий земний світ – той забуває те, що відбувалося тут, в оселях дому Мого. Єдине, що вам залишиться, – то це спиратись на внутрішнє відчуття, незрозуміле й невловне. Відчуття того, що все на світі відбувається не просто так, а з певною, не вами визначеною метою. Такою буде ваша єдина опора. Як бачите, місія далеко не з легких…

А тому ще є шанс відмовитися! Тут і зараз! Останній шанс!.. Ніхто вас не засудить за таку відмову. Ви просто повернетесь кожен до тієї оселі, звідки кожного закликав Мій посланець. І знов настане для вас вічний відпочинок. Чи хоче хтось скористатися цим останнім шансом?..

Нова розкотиста хвиля Божественного голосу прогуркотіла по всіх усюдах і завмерла десь удалечині. Тоді спитав Всемогутній:

– А чи є серед вас улюблений Мій пророк?

– Так, Боже, авжеж я тут! – пролунав радісний вигук. Втім, у порівнянні з розкатистим Божественним голосом вигук цей виглядав мирним стрекотінням нічного цвіркуна. Але відгукнувся Той, Хто сидів на троні:

– Радій, Тарасе, радій! Адже нарешті відпускаю тебе з Вирію Мого на милу твоєму серцю землю не дзвінким соловейком і не легкокрилим жайворонком, а в людській подобі.

– Дякую Тобі, Боже!

– Не поспішай, пророче мій, не квапся… Адже спеціально для тебе є ще одна умова. Така умова, якої для інших не висувалося.

– І що ж то за умова, Боже?

– Мусиш з’явитися в милому твоєму серцю краї, але не в середовищі народу, який живе там з давніх-давен. Улюбленому моєму народові ти, Тарасе, вже й без того зробив високу честь – зроби ж тепер таку саму честь іншому народові з-поміж тих, що живуть у тому краї! Що скажеш на це, пророче Мій улюблений?! Чи згоден ти на таку умову?..

Довго думав Тарас Григорович, перш ніж дати відповідь. Зате відповів твердо, не вагаючись:

– Так, Боже мій! Згоден я навіть з такою незвичною умовою. Авжеж згоден… Хоч завтра піду!

– Не поспішай, Тарасе, не квапся. Минуть ще роки й роки, перш ніж настане твій час переходити звідси в земний світі.

– Але ж час такий настане?..

– Настане, пророче Мій улюблений! Настане неодмінно… Скажи, чи віриш ти в сказане Мною?

І після тривалого мовчання, сповнений урочистої величі, пророк відповів твердо і впевнено:

– Так, Боже мій! Вірю Тобі, немовби самому собі, – цей час настане.

1991

Прощавай, СРСР!

Будинок по вул. Правди, № 2, Рівне, 27 січня 1991 року

Лежачи на старій продавленій канапі, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозі кімнати несподівано виникла мати і тремтливим голосом спитала:

– Синку, ти не сваритимеш мене?

– Що-що?..

Він трохи повернув голову й одразу ж зіпнувся на лівий лікоть, запитавши вкрай занепокоєним тоном:

– Мамалушо, що сталося?!

– Біда, синку, ох, біда!

– А саме?..

Лікерія Марківна не відповіла, лише мовчки покрутила головою. Тоді Микита підвівся з канапи, підійшов до матері, обійняв її за плечі та якомога ніжніше пообіцяв:

– Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тільки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся бліда й аж трусишся?

Якщо він і перебільшував, то лише зовсім трішки. В усякому разі літня жінка явно почувалася не у своїй тарілці й дивилася на сина спідлоба,