Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

про те, яка ймовірність зустріти динозавра, вийшовши з дому зранку. Чули цей анекдот?

– Не чув. Розкажіть, будьте люб’язні.

– Отож ймовірність зустріти динозавра, вийшовши з дому зранку, – п’ятдесят на п’ятдесят. У тому сенсі, що можна зустріти, а можна не зустріти.

На деякий час у кабінеті запанувала напружена тиша. Нарешті завсектором спитав розчарованим тоном:

– І це все?

– Все.

– І це… Хіба це смішно?

Нехай нервово пересмикнув плечима, тоді Кім Альбертович мовив роздратовано:

– Ви тут хихочки розводите, а я вам між іншим вже другу годину намагаюся втовкмачити очевидну річ: зробіть те, що вам запропонували, припиніть опиратися – від того всім буде тільки краще. Погодьтеся, це не так уже й погано. Лише скажіть, яке із запропонованих місць роботи ви обираєте? На вашому місці я б зупинився на Інституті електрозварювання. Враховуючи те, що його директор очолює нашу республіканську Академію наук, такий варіант видається найкращим. Чи ви іншої думки?..

Проте Костянтин Демидович не відповів. Він знов мовчки дивився на судомно зчеплені пальці, що ледь помітно здригалися від внутрішньої напруги.

Районне управління КДБ УРСР, вул. Шевченка, № 27, Кам’янець-Подільський, листопад 1978 року

Вони звернули за ріг і…

– Агов, хлопче, а чи туди ми йдемо, куди треба?

– Звісно, що туди, а що ви собі думаєте, – кинув малий через плече, навіть не глянувши на Аґлаю.

– Стривай, стривай!

Вона зупинилася, тому, по інерції зробивши іще кілька кроків уперед, хлопчик також зупинився, нарешті озирнувся й мовив незадоволено:

– Ну, бабцю, і чого се ви раптом…

– Ти куди мене ведеш?

– Та туди ж і веду, куди ви попросили, – в Ке-Де-Бе.

– Але ж я вже тут була!

– Ну-у-у… Були, можливо. І що з того?

В маленьких оченятах з’явилася ледь стримувана зневага. Мабуть, він зараз думає щось на кшталт: «От же ж зв’язався на свою голову з цією дурнуватою бабцею! Хоч би сама розуміла, чого їй треба». А може, й не думає, хто їх розбере, дітей теперішніх?! Були б у неї самої онуки, вона б знала, як їх на чисту воду виводити, а так… Доведеться вкотре перепитувати.

– Це для тебе нічого не означає, – скрушно зітхнула Аґлая, – а у мене повєска… чи як там вона в біса називається, бамага ця.

Останні слова вимовила тихо, бо відверто побоювалася не тільки неіснуючого біса, але й тієї інстанції, до якої мала з’явитися. Хоча й мусила, попри весь її страх. Бо з КДБ не шуткують, це небезпечно.

– Бабцю, а ви можете мені повістку тую дати?

– Чо… Чого-чого тобі дати?!

Від несподіванки Аґлая навіть трішки отетеріла.

– Повістку дайте на секундочку, – повторив хлопчик і додав для певності: – Ну-у-у, бамагу вашу тую. Дуже прошу. Це ж для вас…

– А-а-а… нащо тобі вона здалася?

– Та дайте вже, нарешті! Не заберу, не бійтеся.

– А все-таки, нащо?..

– Та давайте вже! Зараз же покажу.

Цього хлопчика Аґлая бачила вперше в житті, тому передати повістку до його рук не ризикнула, натомість піднесла папірець до обличчя малого, щосили вчепившись в лівий верхній куточок скрюченими, пошерхлими, почорнілими від постійної роботи на землі пальцями і пробурмотіла:

– Осьдо тобі повєска моя, так читай.

Хлопчик невдоволено зітхнув, проте придивився уважно до папірця, примруживши очі, й відповів:

– Ну, то ось же тут адреса вказана!

– Де?.. – повернувши папірець до себе, Аґлая зробила вигляд, що теж намагається прочитати написане.

– Та от же ж!.. – малий тицьнув пальцем, проте, різко відсмикнувши руку назад, вона наказала:

– А ти би пальцем не пхав, а по-людськи на словах все мені розказав.

– То прочитайте самі…

– Не бачу я, що там таке написано, – збрехала Аґлая. – Дрібоньке воно, як той горох, а очі у мене вже старі занадто, щоб розбирати дрібне.

– Ох, бабцю, бабцю!.. – зітхнув хлопчик. – Там же якно сказано, що прибути вам треба на вулицю Шевченка, в дім номер двадцять сім. І кабінет там також є, до якого вам прибути треба. І прізвище.

– І що, воно все на бамазі цій?..

– Ага.

– А де саме?

– Та от же ж!..

Малий знов тицьнув пальцем, проте, вдруге відсмикнувши руку з важливим папірцем, Аґлая знову зробила вигляд, ніби читає:

– Ага… Так. Бачу, що справді є все це… Але ж мене попервах погнали на цюю… на як там її звуть, я тобі розказувала?..

– Про що?

– Та про цюю ж! Про Розу… як там її, в біса?.. Ліксе… Люксо…

– На вулицю Рози Люксембург[14]?

– Ну так-так – на вулицю Рози Ліксонбур цієї самої.

– То там паспортний стіл, а не Ке-Де-Бе.

– Ну так-так, паспортний стіл, паспортний стіл. Вірно. Але ж відтіля мене сюди вже відправляли, я вже тут, на Шевченковій вулиці, була!..

– Ну, то правильно відправляли.

– Але ж тут не Ке-Де-Бе, а це… мі-лі-ці-я-а-а!..

Вимовляючи останнє слово, Аґлая перейшла на шанобливий шепіт. Що аж ніяк не завадило хлопчині весело розсміятися:

– Бабцю, ну це ж треба таке!.. З якого села ви приїхали, що не знаєте, що у нас в Кам’янці Ке-Де-Бе сидить у тому ж будинку, що й міліція? Що то за Бакота ваша така, що ви цього не знаєте?..

– А ти відкіля знаєш про Бакоту? – спитала вона підозріло.

– Та осьдо адреса написана.

– Де-де?

– А ось. Вам же повістку надіслали до Бакоти цієї вашої, отож і написали.

Подивившись на те місце у повістці, в яке впирався палець малого насмішника, Аґлая обережно погодилася:

– Ну так, авжеж, там і написано. Просто на очі я вже заслабла. Пожив би ти з моє, виплакав би стільки сліз, скільки я виплакала, – також би на очі заслаб. А так твоє діло молоде, зелене…

– Ну то що, ходімо? Чи вам уже не треба, га?..

– Як це не треба?! – спохопилася літня жінка. – Як це не треба, коли повєску цю прислали… бамагу цю. Отож треба, ще й як.

– Ну то пішли нарешті!

– Ходімо.

Хлопчик кивнув і, безтурботно підстрибуючи, попрямував вулицею, Аґлая пішла слідом, човгаючи стоптаними підошвами старих чоботів і подумки нарікаючи на свого непомірно цікавого поводиря. Найбільше ж літню жінку дратувало те, що зараз вона змушена приховувати свою жахливу неосвіченість. Усе життя Аґлая не надавала цій ваді майже ніякого значення. Справді, щоб працювати на землі, поратися по господарству, народжувати й виховувати дітей, ніяка особлива освіта не потрібна. У жодній школі подібні «предмети» не викладаються, цього навчає саме життя.

І навіть більше: невчасно отримані людиною знання здатні спаскудити усе подальше її життя. От взяти хоча б невісточку-одвентисточку Надійку. Здавалося б, іще зовсім малою втратила обох батьків, потрапила на виховання у державний