Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось вам і результат: таке лагідне, таке душевно тендітне створіннячко, як ця Надійка, перетворилося на люту сектантку! І до всього іншого це хиже створіння вполювало її старшенького синочка Гарася!..
Ні-ні, що не кажіть, а Гарась теж утнув: щоб піти на поводу у жінки і теж до секти записатися. Горе та й годі!.. Здавалося б, раніше жив собі не тужив, не краще від інших, але ж і не згірше. Навіть відвоювався вдаліше, ніж батько: адже Амосу на фронті пальці повідривало, тоді як Гарась усього лише один раз упіймав кулю, двічі осколки – але все у м’ясо та й у м’ясо, ані кісток, ані тельбухів йому не зачепило. А то не страшно: лікарі в медсанбаті повитягували, а далі все позаростало як на собаці. Гарась про це сам розповідав, хоча вислуховувати подібні одкровення Аґлаї було нелегко. Усе ж таки вона мати, а не якась чужа жінка!..
Тим не менш, можна сміливо стверджувати, що доля повсякчас берегла її старшенького. Берегла аж до того моменту, доки вже в солідному віці, заробивши неабиякий авторитет в їхньому колгоспі, він не зв’язався з майбутньою дружиною, й вони удвох не вибралися до Канади – бо тут сектантів-одвентистів, таких як вони, всіляко гноблять і жити спокійно не дають. От до чого довела грамотність і Надійку, і Гарася разом з нею!..
Добре, що хоч Амос до такої ганьби не дожив. Йому й на фронті більше перепало, ніж старшенькому, і загалом по життю. А ще якось молодшенький Назарко листа надіслав, в якому повідомив, що багато років зберігав від тата велику таємницю. Виявляється, коли він ще в Києві в медінститут свій поступав, Амос прилаштував його на тимчасове проживання у старого бойового товариша. Згодом, вже працюючи на столичній «швидкій допомозі», молодшенький випадково став свідком смерті саме цього бойового товариша. Оскільки той загинув смертю наглою й лютою, Назарко дуже довго не наважувався розповісти батькові правду про все це діло. Аж ось нарешті…
«Що за листа тобі наш хлопчик написав, що ти ходиш весь час, немов у воду опущений?» – розпитувала дружина засмученого чоловіка.
«Та так… Нічого такого, про що я тобі не переказав був», – бурмотів Амос і занурювався у повсякденні справи, яких у нього завжди було вдосталь. Можливо, то був перший випадок у житті, коли Аґлая пожаліла, що не вміє як слід читати, – бо інакше б поцупила клятого листа і розібралася б у написаному сама. А так навіть Гарася просила: мовляв, ти потихеньку прочитай і мені розтовкмач, що там та як?! Втім, старшенький чомусь відповідав матері доволі нешанобливо, у геть невластивому йому тоні:
«Не ваше то діло, мамо, щоб чужі листи читати! А тим паче щоб я вам усе те переповідав. Була людина, тепер нема – оце й усе, що всім нам знати належить. Отож облиште батька у спокої, не чіпляйтесь до нього».
Так тривало близько півроку, а в серпні…
Так-так, лист від Назарка вони отримали навесні, десь так у двадцятих числах березня. А те, що сталося з Амосом, – то було в серпні, в розпал чергової битви за рекордний врожай…
Коротше кажучи, однієї серпневої ночі намертво заглух трактор, що тягнув за собою сіножатку. Тракторист вийшов з кабіни, з «деренчалкою» своєю десь годину мучився, мучився, ледь-ледь запустив та й далі працювати продовжив. От тільки не помітив, як переїхав Амоса трактором, а потім ще й сіножаткою додав… Казав потім на слідстві, що нічка була темна, що ліва фара на тракторі не працювала, що він був украй вимотаний і робив усе, як то кажуть, «само собою як вийде».
А коли вже розвиднілося й застигле тіло нарешті знайшли, усім одразу стало очевидно: Амос сам винен – бо напився на роботі, приліг на землю та й заснув собі!.. Справді, якби не було визнано пияцтво загиблого, то трактористові треба було після суду в тюрму сідати. А він молодий, у нього дружина така сама молода і діточок четверо! Амос же мав тільки Аґлаю, таку саму літню, як і він. І двох дорослих синів, та ще й обидва вони холостякували. Щоправда, кожен зі своєї причини – і тим не менш…
Тим не менш вирішити всім колгоспом, що пристаркуватий дурень Амос Дунець налигався первачем і заснув просто посеред поля в розпал жнив, – так було найкраще, з якого боку не глянь. Тим паче вся Бакота знала, що цілих півроку перед смертю він ходив селом немов сам не свій. Отож і доходився! Аґлая проти колективного присуду не заперечувала. Гарась не заперечував також. А Назарко ні про що не знав і навіть не здогадувався: на той час їхній меншенький працював десь у місті, далеко від рідної домівки. Але всі були упевнені: якби він дізнався про обставини загибелі батька – то не заперечував би так само, як його мати і старший брат.
Отакі-от справи…
Утім навіть з цієї давньої вже історії можна було зробити однозначний висновок: освіченість не йде на користь людині за жодних обставин! От якби покійний Амос не вмів читати й писати, як його дружина, – можливо, і прожив би на цьому світі значно довше. Бо тоді Назарко не написав би батькові клятого листа, повідомляючи про люту наглу смерть старого бойового товариша з Києва.
Та й самому Назаркові, якщо розібратися, було би краще не пхати носа в отой медінститут свій, а жити в Бакоті разом з усіма, працювати собі спокійно у колгоспі та й клопоту не знати. Бо через надмірне правдолюбство та нездатність терпіти несправедливість молодшенького синочка час від часу виганяли то з одного місця роботи, то з іншого. Ніде він не міг з начальством стосунки налагодити – що поробиш, таким був з дитинства!..
І ще…
Так, і ще оце кляте нетерпляче правдолюбство у Назарка виховали вірші його обожнюваної поетеси – Лесі Українки. Так, він знав напам’ять силу-силенну її віршів, які час від часу читав уголос. І все про боротьбу, все про пошуки правди!.. А якщо і траплялося щось ніжне – то все одно про важку долю й долання труднощів.
«Отямся, спустися на землю! Не доведуть тебе ні до чого доброго ті її слова», –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
