Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

кулькова ручка. Чоло жінки перекроїла глибока зморшка, вона стурбовано дивилася на Вістінґа, і це змусило Стіллера припустити, що між ними щось більше, ніж звичайні робочі стосунки.

Молодший слідчий, який зустрічав його, не мав, на відміну від решти, навіть наміру приховувати свого здивування: очі заокруглилися, рот роззявився, оголивши потемнілі від кави й жувального тютюну зуби.

— Ви знаєте історію Мартіна Гауґена? Про те, що його дружина безвісти пропала? — запитав Вістінґ.

Адріан Стіллер підвівся, підійшов до маленької кухоньки в кутку кімнати, вийняв з шафки склянку.

— Так, це сталося через два роки після «справи Кроґ», — кивнув він, набираючи з крана воду.

Вістінґ відсунув набік горня і ще більше нахилився над столом. Пасмо волосся впало йому на чоло. В око впадала його незвично велика голова. Стіллер не раз бачив Вістінґа й раніше — на шпальтах газет чи на прес-конференціях по телевізору. Таке обличчя легко запам’ятовується. З грубими рисами, з чітко окресленим підборіддям. У волоссі вже засіялася сивина, та й відросло воно нівроку. Якби мав дружину, вона підказала б йому, що давно час підстригтися.

— Про які нові моменти йдеться? — поцікавився Вістінґ.

Адріанові Стіллеру сподобалося запитання. Пряме і відразу по суті. Та все ж він уникнув відповіді. Йому хотілося залучити до активнішої участі решту трьох.

Він взяв склянку води з собою до столу, відсунув набік горня з кавою, яке перед ним поставила жінка-поліцейський, і сів.

— Надія Кроґ була донькою бізнесмена й мультимільйонера Юахіма Кроґа, — пояснив він, хоча заздалегідь розраховував на те, що всі знають, про кого він говорить. — Вона зникла після молодіжної вечірки в Порсґрюнні, 19 вересня 1987 року. Підозра відразу впала на її хлопця. Вони посварилися під кінець вечірки, вона пішла геть, він — за нею. Але за три дні після її зникнення з’явився лист від викрадачів.

— Вони вимагали три мільйони крон, — згадав Нільс Гаммер.

Адріан Стіллер вийняв з теки першого листа викрадачів, посунув його на середину столу, чекаючи, хто ж перший простягне по нього руку. Вістінґ скоса глянув на листа й ледь помітно звів угору брови. Маленька зморшка лягла на його чоло.

Лист немов з якогось серіалу, подумав Стіллер, коли побачив його вперше три тижні тому. Літери й слова вирізані з газети й склеєні в речення. Якось ніби по-дитячому, але, насправді, дуже багато листів з погрозами, які потрапляли в руки поліції, були складені дуже схоже. Мабуть, листописці дивилися одні й ті ж фільми або читали одні й ті ж книжки. Та хай який аматорський вигляд мала цидулка, у способі її укладання було щось загрозливе.

Висловлювання, які викрадачі використовували в листі, ніколи й близько не фігурували в газетах. Вістінґа дуже здивувала кострубата мова. Він глянув на аркуш зі здивуванням і зацікавленням у погляді.

— Родина дівчини отримала його через три дні після викрадення, 22 вересня, — сказав Стіллер.

Гаммер взяв листа. Погляд у нього був мовби відсутній.

— Її так і не знайшли, — пробурмотів він, уважно вивчаючи листа і при тому облизуючи верхні зуби під губою.

Текст складався з дев’ятнадцяти слів і дев’яноста шести літер. Зміст простий: «Надія у нас. Ви можете отримати її назад. Ціна три мільйони крон. Детальніші інструкції надійдуть» і підпис: «Сірі пантери».

Гаммер передав записку Вістінґові.

— А чому підозрюєте Мартіна Гауґена? — запитав Вільям Вістінґ.

— Листи… — Стіллер вийняв з теки ще один аркуш. — Цей шантаж надійшов через два дні після першого. Обидва тексти нарізані з одного й того ж номера газети «ВҐ».

Стіллер поклав листа на стіл, не вдаючись у коментарі. Слідчі, які тоді працювали над цією справою, знайшли газету — то був четверговий номер за 27 серпня 1987. У звіті зазначалося, що той номер вийшов тиражем 332 468 примірників.

Вістінґ узяв зі столу листа і тепер сидів з двома аркушами, по одному в кожній руці. Другий лист був укладений тим самим способом, але коротший: «Покладіть гроші в чорному пластиковому пакеті позаду крамнички на Улавсберге». І знову підпис: «Пантери».

— Родина готова була заплатити. Вони дотрималися всіх інструкцій, але грошей так ніхто й не забрав. Ми стежили за вказаним місцем передачі впродовж шести діб.

— І ви думаєте, що ось це надіслав Мартін Гауґен? — Вістінґ відклав аркуші.

— Відбитки пальців, — пояснив Стіллер. — Технології тепер стали досконалішими. З тодішніми методами ми не змогли побачити їх на папері. До того ж, нове програмне забезпечення й потужніші комп’ютерні технології полегшують пошук та ідентифікацію. Ми ще раз перевірили відбитки в базі даних — так само, як тепер повторно, за новими ДНК-технологіями, аналізують біологічні сліди, — і знайшли збіг у матеріалах «справи Катаріни». Такий самий відбиток було знайдено в неї вдома, і належав він Мартінові Гауґену.

У кімнаті запала тиша. Стіллер майже фізично відчував, яким авторитетом тут був літній слідчий і з якою пошаною до нього ставилися. Благоговіння перед шефом позатикало молодшим колегам роти, вони не сміли заважати йому висловлювати свої думки.

Стіллер спостерігав за Вістінґом. Той спроквола кивнув і запитав:

— Маєте гарантію щодо результатів? Я маю на увазі, чи ви впевнені, що листи, справді, уклали викрадачі Надії?

Стіллер мовчки кивнув, Вістінґа не уривав.

— Викрадення з метою вимагання грошей повинно бути ретельно сплановане, — вів далі Вістінґ. — А ці листи видаються склепаними абияк. Зазвичай у них застерігають від втручання поліції, лякають наслідками в разі непослуху, погрожують смертю викраденої особи, та й інструкції про спосіб передавання грошей переважно бувають конкретнішими. Зловмисники план ніби й уклали, але виконувати його не збиралися, бо мали на меті позбутися Надії. Листи з’явилися щойно після затримання Надіїного хлопця. Вони мали б посіяти сумнів щодо його причетності й відвести від нього підозри. Я припустив би, що це — відволікальний маневр. Хтось надіслав листи, бажаючи допомогти хлопцеві.

Стіллер простягнув ще один документ, який досі лежав на столі картинкою донизу.

— Слідчі в Телемарку теж так вважали — після першого листа, а ось це доклали до другого.

Він перевернув аркуша і трохи підсунув його по столі. Присутнім довелося нахилитися, щоб добре його роздивитися.

То була фотокопія маленької фотографії. Стіллер бачив оригінал. Він лежав серед матеріалів слідства в його кабінеті на Брюнсалеен — старий і потертий, пожмаканий і надірваний по краях. На фото — двоє дітей.

— Надія і її молодший брат, — пояснив він. — Фотокартка лежала в її гаманці. Якщо листи надіслав хтось, хто хотів допомогти Надіїному хлопцеві, то мав бути якось співпричетним до викрадення.

Вістінґ відхилився на спинку стільця. Жовна йому рухалися, наче він