Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

сказав він. — Якщо, звісно, спрацювала твоя техніка…

Стіллер обережно взяв диктофон, неначе то була якась унікальна й коштовна річ.

Вістінґ знову обернувся до мертвого тіла Мартіна Гауґена й подумав, що в цьому випадку зовсім не йшлося про «або… або» — або про втечу, або про напад. Хоча Мартін і вважав, що успадкував агресивні інстинкти, насправді ж він утікав усі останні двадцять чотири роки. І його втеча скінчилася тут.

87

Коли Вістінґ зайшов додому до доньки, Амалія гралася на канапі з айпадом, а Ліне сиділа біля неї з ноутбуком на колінах. Обидві здавалися однаково зосередженими на своїх справах.

— Це Тумас її навчив, — сказала Ліне, не відриваючись від роботи.

Вістінґ засміявся і взяв Амалію собі на коліна. Мала не випускала з рук планшета.

— Цим безпечніше гратися, ніж кульковою ручкою, — завважив він.

Ліне не підводила голови від ноутбука.

— Я думав, ти вже поставила крапку в своїй писанині, — промовив Вістінґ.

— Це — інше, — відповіла Ліне.

— Я слухав останній подкаст, — сказав Вістінґ і похвалив її за добру роботу. — Шкода, що серія урвалася так скоро.

Він знав про заплановані шість епізодів, але серія урвалася на третьому. Коли вийшов останній подкаст, справу вже розкрили.

— Нове замовлення? — запитав він, кивнувши на ноутбук на доньчиних колінах.

— Дослідження родоводу, — Ліне підвела голову. — Ми ж маємо у нашому роду якогось Стіллера. Думала, що Адріан Стіллер наш далекий родич, але, як виявилося, ні. Навіть трохи шкода, — усміхнулася вона. — Бо він багатий і не має спадкоємців.

Вістінґ теж усміхнувся.

— Схоже, що «Стіллер» навіть не є його справжнім прізвищем, — розповідала Ліне. — У його роду немає нікого з таким прізвищем. Батьки мали прізвище «Палм». Вони живуть у Південній Африці. Він завжди називався Адріаном, а прізвище змінив, коли йому виповнилося двадцять років, і він повернувся до Норвегії, почав навчатися у Вищій школі поліції.

Ліне обернула ноутбук монітором до батька.

— Та є в його історії дещо інше, дуже цікаве. Його дівчина зникла, очевидно, її убили.

Вістінґ вражено округлив очі.

— Так, у Південній Африці, коли Стіллерові було вісімнадцять. Я саме в цьому й копирсаюся. Її так і не знайшли, і справи не розкрили. І ось тепер, через вісімнадцять років, він працює в норвезькій «cold cases»-групі. Як гадаєш, він погодився б дати мені таке інтерв’ю?

— Я не надто добре його знаю, — відповів Вістінґ. — Однак дуже сумніваюся. Ніколи не чув цієї історії, тож думаю, що він воліє її не згадувати.

— Стіллер ще в місті?

Вістінґ кивнув.

— Так, маємо з ним зустрітися трохи пізніше. Ще залишилася незакінченою деяка паперова робота.

Ліне задумливо дивилася в монітор. На екрані — фото газетних сторінок, начеб англійською.

— Мушу спершу накопати більше інформації, а тоді вже його запитаю про згоду на інтерв’ю, — сказала вона.

88

Час уже прибрати на столі. Вістінґ посортував робочі нотатки й чернетки. Деяким з них було понад двадцять років. Не все до кінця з’ясовано в долях Катаріни і Надії, але справи розкриті й закриті, попри деякі неясності.

Він тримав у руках аркуш паперу, кілька разів його перечитав, а тоді подався до тимчасового кабінету Адріана Стіллера.

Стіллер теж наводив лад у своїх паперах. Склав теки в порожню картонну коробку, окремі аркуші скидав до іншої картонки. Картка-ключ лежала на кутику стола, готова до повернення.

Стіллер видавався веселішим, ніж за всі останні дні. Відпочилим. Вістінґ згадав, про що розповідала Ліне. Чи не звідти його мотивація працювати з давніми, нерозкритими злочинами?

— Я все знаю, — промовив Вістінґ, заходячи в кабінет.

Стіллер саме знімав з дошки папірці з номерами телефонів.

— Що саме? — запитав він, обертаючись.

— Я знаю, що це ти написав анонімну записку Мартінові Гауґену.

Вістінґ простягнув йому фотокопію з трьома словами. «Я все знаю».

Стіллер усміхнувся.

— Звідки знаєш?

— Бо ніхто інший, окрім тебе, не міг її написати. Про Надію знав лише Мартін Гауґен. А ще я зрозумів твої методи роботи.

— Які саме?

— Провокація як метод і прихована інтрига.

Стіллер знову всміхнувся.

— Гауґена треба було трохи підштовхнути. Щоб ми змогли розпочати гру.

— То це тебе я бачив біля його будинку ввечері десятого жовтня, на річницю зникнення Катаріни?

— Я хотів лише подивитися, чи він знайшов записку. Але добре, що ти нагодився на ту мить, і я не зміг підійти до дверей, бо не знав про встановлені камери.

— Ми ж відсилали її на експертизу!

Стіллер похитав головою.

— Записки не підшивали до справи. Я її нікуди не посилав. Хотів лише налякати Гауґена, щоб він видав себе.

Вістінґ не був певний, чи добрі такі методи й чи вони законні, але йому це не подобалося.

— Я прослухав усі твої розмови з Гауґеном, — вів далі Стіллер. — їх ще переведуть у письмовий вигляд, але там є все потрібне прокуророві для закриття справи.

Вістінґ кивнув.

— Лише один момент не дає мені спокою, — Стіллер переплів картонні «вуха» коробки. — Наче й не стосується суті справи, та все ж… Ідеться про запакований подарунок для Надії, який її бабуся привезла з Парижа і який родина не бажала розгортати, доки не знайдеться донька. Можна довідатися, що було в тому пакунку?

Вістінґ усміхнувся. Він розумів, куди хилить Стіллер. Не було ніякого подарунка з Парижа. Цю історію Вістінґ вигадав, щоб розворушити Мартінове сумління, підштовхнути його до зізнання.

— «Слово чи дія», як у дитячій грі, — Стіллер зняв коробку зі столу. — Ідеться ж про досягнення мети, хіба ні?

Вістінґ склав записку.

— Куди тепер попрямуєш? — запитав він. — Маєш уже нову справу?

— До Бергена, — відповів Стіллер. — Там сидить у в’язниці один тип, який горить бажанням розказати, як сімнадцять років тому вбив людину і закопав труп.

Вістінґ відступив крок убік, пропускаючи Стіллера до дверей.

— А що в тебе? — поцікавився Стіллер. — Є щось нове? Якась велика справа?

Вістінґ похитав головою. Вперше за тривалий час його письмовий стіл був цнотливо чистий.

Примітки

1

Економічна поліція.

2

Орендатор. — Прим. перекладачки.

3

Натяк на роман автора «Печерна людина» (2012). — Прим. перекладачки.