Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

class="p1">Світ величезний, а нема в ньому місця. Хто сам став перед безмежною пущею, першим рятівним порухом того є сховатися перед безміром, у щось загорнутися, спати. Йому відразу зрадіє і притулить його будь-який сухий закуток лісу, а там уже в блукацькому сні насниться йому власний кут. Хоча вже перша злива вижене його звідти. Історія вигнання у світ стара як світ, і від вигнання починається пошук пристановища та будівництво. Колись, століття тому – але, мабуть, не більше, як п’ять століть – усе населення Верховини утворилося зі втікачів, приблуд, вигнанців. Ніхто краще за бездомного не розуміє, що ціле життя він виморюється на стрімкій стежці і шукає дому, як голий покрову, будує дім, як душа тіло. Історія будівництва старша від людини. Тому вигнанець шукає образ прихистку, знаходить його, вчиться: оце дахи дерев, оце куполи грибів, видовбані пні, мушлі слимаків. Невдовзі переконується, що лісові тварини поділяються на ґаздів, на худобу і на пустаків. Ґазди будують, дбають, охороняють та обороняються, інші стають гнаними і дозволяють полювати на себе, а захист знаходять переважно у втечі. Але перші відважні скитальники, поки навчилися і поки відважилися будувати, знайшли – йдучи за летом лилика – укріплені печери, часом недоступні. Такі, як Довбушеві церкви, склепіння та сховки високо на Синицях, такі, як затишні й теплі комори Довбуша у Ямні над Прутом. Або скельні замки, ніби святині, у Бубнищі під Долиною, у яких знайдуться закутки, де шепоти, розростаючись у голоси, а далі у хори, приголомшують і лякають прибульця. Там само й є підземні сховки зі слизькими сходами в глибині скель у Мокрині, де настирного мандрівника вражає грім вод і проганяє буря водоспадів.

Печера не впускає дощу, вологи й світла, вона суха, тепла і темна. Є взірцем досконалого дому. Як людське тіло, вона має око, але тільки для себе, щоб виглянути, спостерігати, а не для того, щоб хтось крізь нього зазирав усередину. Внутрішність темна, у такий спосіб вона відрізає себе від безміру світу. Зігрівається й освітлюється не сонцем, лише ватрою, коли їй того треба. Тому, хоч минули вже століття, все ще існує правило, що навіть просторий дім має бути темним, як барліг ведмедя, як гніздо одуда. Нападник не знає входу і не знає, що там усередині, не наважується увійти, а як сунеться, дістане по голові.

Для найдавніших хат в пущі рубали колоди, там же тесали, щоб на тому місці поставити дім. Але хоча й вибирали та готували найкращу деревину, ніхто не вирубував лісу відразу, лише впродовж років. Бо такому, що виголював ліс, як бороду, несподівано – частенько вночі – зруб заливала вода, яка так і норовила бухнути з джерела, відкритого рубанням. Тому ніхто не ставив хати відразу на зрубі. Спочатку треба довго придивлятися, треба вчитися, де можна зробити з лісу сіножатну царинку, де сади, а де пасовиська. І як її оберігати, чи залишаючи для захисту частину лісу, чи підсипаючи дамби з боку потоків і стоків води. У прорідженій і просвітленій пущі теж ніхто відразу не закладав хати. Деякі вивчали і пробували впродовж цілого покоління, часом навіть двох. Спочатку ночівля між двома ватрами. Потім шалаші з галуззя, то з одного боку просіки, то з іншого. Нарешті колиби на обох краях пасовиська, одна верхня відразу під скелею, друга нижня поруч із лісом, захищена густим схилом криволісся, кожна з ватрою на утрамбованій землі. Після того півхата, півстайня, півоборіг, перебування на якийсь час, зимарка для випасу сіна взимку, і так само веснарка, у закутку, хай і високому, але так підібраному, що не дійде до неї лавина і не засипле снігова заметіль. Житло наполовину постійне, можливо, випроба хати на майбутнє, з грубкою, тобто піччю на півхати, на якій може спати кілька осіб. І з ледь помітними віконцями, захищеними міцними віконницями. І так триває довго-довго, поки ґазди вирішать, де мають закласти постійну оселю для сім’ї і для роду.

Але довговічного дому – не просто для спання чи для прихистку, не лише на якийсь час – чоловік потребує тільки з жінкою. Між самотнім вигнанцем чи мандрівним пастухом, що веде своє життя згідно з рухом стад, і людиною з жінкою існує така різниця, як між світом, який взагалі не думає про завтра і раніше чи пізніше може бути покараний мандрівною долею, і таким, що хоче заснувати завтра і післязавтра. Нехай би навіть у вигнанців винищили їхні роди, але залишились би чоловік і жінка – то був би початок нового людства. Їм достатньо себе. Потрібна їм лише хата, не тільки як пристановище, але й як тіло та образ роду. Це підвалина і дах життя аж до гробу, а після смерті – для поколінь роду. Як на сміх у нас труну називають домовиною, а той, хто збудував хату на слідах Ісусових і жив на тих слідах так, як треба, той має надію, що після смерті на нього чекає не безпритульність, не вигнання, а дім. Але, як і кожен, хто пам’ятає про блукацьку долю людини, мешканець Верховини залишиться обережним і уважним, навіть коли живе в найбільш захищеній і зручній хаті. Це помітно і з самого вигляду хати, і за її обжитістю. Тому, якщо його запитати, чи добре йому живеться, чи здоровий, він відповість не інакше, як «наразі добре, наразі здоровий».

Те, що має довго тривати, довго постає. Хай нас не дивує, що з побудовою нової хати ніхто не поспішає.

Про саме місце – придатне, добре, благословенне і призначене для будови – перші звістки подають домашні тварини, корівки і ґазди-карлики мурашки. Тож треба уважно придивлятися, в яких місцях худоба любить відпочивати або де гніздяться мурашники, бо там є добре місце для хати. А тоді ще на цьому місці нехай сам ґазда або тесля розпалить ватру і засне біля неї: якщо сни добрі, милі й погідні, особливо як сниться худоба, то це є радісним підтвердженням, що знайдено місце, вказане святою силою.

І тоді на тому місці закопують хрест зі смеречини, освячений і обкурений кадилом.

2

Для спорудження хати, ще задовго перед тим, як її ставити, вибирали круглі колоди однакової довжини й товщини, що показніші, то краще. Та не в тому річ, що дерево добре вже через саму товщину. Важливо, щоб воно було родом зі здорового, сухого ґрунту, як то кажуть, «густорічне», тобто зі щільними річними кільцями. Ці колоди часом корують відразу, але частіше розтинають їх поздовжньо такими,