Читати книгу - "Стрілець (Шукач: Темна вежа I)"

гігантських розмірів годинниковий механізм. Задушливими хвилями накочував cморід гниття, екскрементів, розкладу. Врешті настала мить, коли Нортові очі розплющилися.

Еллі відчула, як занімілі ноги самі швидко-швидко несуть її назад. Вдарилася об дзеркало, воно захиталося, і її охопила сліпа паніка. Наступної миті вона зірвалася з місця й майнула стрілою геть.

– Ось твоє диво! – тяжко дихаючи, крикнув чоловік у чорному їй навздогін. – Ти його одержала. Тепер можеш спати спокійно. Навіть це не є невідворотним. Хоча це… так… чорт забирай… смішно! – І він знову розреготався.

Еллі що було духу стрімко піднімалася сходами нагору, і сміх долинав до неї дедалі слабше й слабше, але вона бігла, не зупиняючись ні на мить, аж поки не зачинила за собою на засув двері, що вели до трьох кімнат над баром.

Присівши навпочіпки під дверима й розхитуючись вперед-назад, вона почала хихотіти. Звук ставав усе вищим і вищим, поки не переріс у істеричне голосіння, що злилося з завиванням вітру. У її вухах усе ще лунав звук, що супроводжував Нортове повернення до життя, – з таким звуком кулаки всліпу молотять по кришці труни. Які думки, міркувала вона, могли ще залишитися в його воскреслій голові? Що він бачив, поки був мертвий? Що він пам’ятає? Чи розповість? Невже там, унизу, чигають таємниці могили? І найжахливішим, на її думку, було те, що якась частина її єства хотіла мати відповідь на всі ці питання.

Унизу Норт байдуже вийшов у бурхливу негоду, аби нарвати зілля. Чоловік у чорному, єдиний господар бару в цю мить, мабуть, дивився, як він іде, і, певно, все ще криво всміхався.

Коли ввечері вона змусила себе спуститися вниз, тримаючи ліхтаря в одній руці й важезне поліно – у другій, чоловіка в чорному вже не було. Як і його шарабана. Але Норт був у залі: сидів за столиком поблизу дверей так, наче ніколи не помирав. Від нього й досі тхнуло зіллям, але не так сильно, як вона очікувала.

Він подивився на неї знизу вгору й розгублено посміхнувся.

– Привіт, Еллі.

– Привіт, Норте. – Вона поклала поліно на підлогу й почала запалювати лампи, побоюючись повертатися до нього спиною.

– Мене торкнулася рука Бога, – сказав він після паузи. – Я більше не помру. Він так сказав. Пообіцяв мені.

– Я страшенно за тебе тішуся. – Скіпка випала з тремтячих пальців, і Еллі підняла її.

– Хотів би я кинути жувати зілля, – сказав він. – Воно мені вже не подобається. Не годиться людині, якої торкнулася рука Бога, жувати зілля.

– Тоді чому ти не покінчиш із цим?

Роздратування спонукало її знову сприймати його як людину, а не потойбічне диво. Перед нею сидів досить сумний на вигляд напівобдовбаний тип, присоромлений і зневажений. Такого вона вже не боялася.

– У мене ломка, – зізнався він. – І я хочу цього. Я не можу покинути. Еллі, ти завжди була до мене добра… – Він почав рюмсати. – Я навіть перестати всцикатися не можу. Що я таке? Що я?

Вона підійшла до столу й застигла в нерішучості.

– Він же міг зробити так, аби я не хотів, – сказав Норт крізь сльози. – Він міг таке зробити, якщо вже зробив мене живим. Я не скаржуся… я не хочу скаржитися… – Він із зацькованим виглядом озирнувся навколо й прошепотів: – Він уразить мене блискавкою на смерть, якщо я жалітимуся.

– Певно, це жарт. Почуття гумору в нього точно є.

Норт витягнув із-за пазухи свого капшука й дістав звідти пригорщу зілля. Еллі бездумно вдарила його по руці, вибивши траву, і тут же, злякавшись, відсмикнула руку.

– Я нічого не можу вдіяти, Еллі, – сказав він і скрюченими пальцями поліз до капшука.

Вона могла спинити його, але не стала цього робити, натомість повернулася до запалювання ламп, почуваючись втомленою, хоча вечір ще ледве почався. Але того вечора так ніхто й не прийшов, окрім старого Кенерлі, який усе пропустив. Та він не надто здивувався, уздрівши Норта: напевно, йому вже хтось розповів, що сталося. Кенерлі замовив собі пива, спитав, де Шеб, і облапав її.

Пізніше до неї підійшов Норт і дрижачою, без-права-на-життя рукою простягнув якийсь складений папірець.

– Ледь не забув, – сказав він. – Він залишив тобі оце. Якби я забув, він би повернувся й прикінчив мене, це точно.

Папір був дорогий: предмет розкошів, із яким і поводитися слід відповідно, – але тримати в руках цей аркуш їй не подобалося. Мимоволі виникало враження, що він важкий і брудний. Напис на ньому (лише одне слово) промовляв:

Еллі

– Звідки йому відоме моє ім’я? – спитала вона Норта, але той тільки головою похитав.

Розгорнувши, вона прочитала:

Ти хочеш знати, що таке Смерть. Я залишив йому слово. Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ. Вимовиш це слово – і його пам’ять відкриється. Він розповість тобі, що лежить там, у потойбіччі. Розкаже, що бачив.

Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Дізнавшись про все, ти збожеволієш.

Але рано чи пізно ти все-таки спитаєш.

Ти нічого не зможеш із цим вдіяти.

Гарного тобі дня!

Волтер О’Дим

P. S. Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Ти спробуєш його забути, але рано чи пізно воно вилетить із твого рота, як блювотиння.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Так – о Господи, – вона знала, що зробить це. Це слово вже бриніло в неї на губах. Дев’ятнадцять, – скаже вона, – слухай, Норте: дев’ятнадцять. І перед нею розкриються всі таємниці Смерті та потойбіччя.

Рано чи пізно ти спитаєш.

Наступного дня все йшло майже своїм звичаєм, от тільки діти більше не бігали за Нортом. Але через день цькування відновилося. Життя повторно ввійшло в свою приємну колію. Діти разом позбирали вирвані з корінням стебла кукурудзи й за тиждень після воскресіння Норта спалили їх посеред вулиці. Миттєво спалахнув яскравий вогонь, і майже всі завсідники бару, мов метелики, висипали чи виповзли надвір подивитися, як він горить. Вони справляли враження первісних людей. Їхні обличчя наче ширяли між полум’ям і холодним сліпучо-білим сяйвом небес. Дивлячись на них, Еллі раптом відчула, як її душу пройняв гострий біль відчаю через безвихідь ситуації, у якій опинився цей світ. Розлад і розбрат. У центрі більше не залишилося клею. Щось десь руйнується, і коли воно впаде, то настане кінець усьому. А вона ніколи не бачила океану, та вже й не побачить.

– Якби ж то я мала хоробрість, – пробурмотіла вона. – Якби в мене була мужність, рішучість…

На звук її голосу