Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

– «Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович,» сказала Жучиха, «я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть.»

– «Гм… нехай розводять… Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить…»

– «Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и у се!»

– «По моёму: нам краще б помириться.»

«Як же мириться, коли ми й не сварились… Підождім,» сказав Жук, «покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять.»

– «Гм! дощ за шию не йде,» озвався нехотя Хмара; «підождемо. – Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора… Прощайте!»

Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.

Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд її не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли її до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: «гарно пахнуть?»

– «Дуже гарно!»

– «Нате ж вам іх та нюхайте,» и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи її стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.

– «Сядьте з нами,» сказав Джур.

– «Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім!» дзвонила своім срібним голосом Рися.

– «И, чого б я ходила та пеклась на сонці!» сказала Німкеня.

– «Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо,» сказав Джур и піднявся з лавки.

Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.

– «Отсе ми идемо наче в процессиі,» сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.

– «Бачте, яка у нас на хуторі простота,» заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. «Городянка б так не зробила,» додала вона, вказуючи на Рисю.

– «Тепер и по городах починається простота,» одповів Джур.

– «Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини.»

– «Воно й краще так… зостаріться ще поспіє,» сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять малёвать поети и художники…

– «Ох! молодість, молодість!» сказала зітхнувши Німкиня: «не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні…»

А Джур все не звертав очей з Рисі.

– «Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю?» спитала Соня.

– «Покіль захочу, – а що?»

– «Ми пійдемо.»

– «Идіть, мені байдуже, я й сама до дому втраплю, не заблуджу,» и з уст її посипався звінкий голосний регіт. Так не регочуть ні городянки, ні вишколені «приличіями» діти аристократів.

Втомилась Рися и злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.

– «Ви за кордон поідете?» спитала Соня.

– «Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба.»

– «В які землі поідете?»

– «Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха.»

– «Вернувшись катедру візьмете?»

– «Ні.»

– «Чому?»

– «У профессора увесь час йде на теорию, на лекциі. Теория сама по собі усюди нічого не стоіть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш.»

– «Хиба профессорові вже не можна приватно практикувати?»

– «Можна, и практикують, та не слід. Удариться профессор в практику – и так полюбить гроші, що у ёго не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він своі лекциі, спустивши рукава, аби-як; як торік, и позаторік, так и сёгодні и завтра. Коли ж я вольний лікар – мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориі вводжу в практику; з практики обновляю теорию и таким побитом и в науку и в житє вкладаю більш користи ніж – профессор.»

Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зъуміла знайти тієі ноти, и щоб самій не сфальшовать – замовкла.

– «Ой як жарко! дивіться: так піт и ллє… От би тепер викупаться,» сказала Рися.

– «Господь з вами!» скрикнув Джур. «Хиба вам жить остило!»

– «А що?»

– «А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм.»

– «Ви лікар – так вилічите.»

– «Не завжді и лікар поможе… По моёму – нуте, краще до хати.»

– «Заспівай, Соню!» сказала Рися, прийшовши в хату.

– «Співай ти, я не хочу.»

Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам и заспівала: «в кінці греблі – шумлять верби, що я насадила.»

Джур подяковав ій и спитав; чи не співає вона великоруских пісень?

– «Співаю,» одповіла Рися «та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню.»

Соня порилась у нотах и заспівала «Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій.»

– «Тепер ваша черга!» пристала Рися до Джура: «співайте.»

Джур одмагавса, а далі спитав:

– «Якоі ж вам?»

– «Якоі знаєте… А то, ні!.. тривайте: я співала украінску, Соня великоруску, а ви циганску…»

Усі зареготали, а Німкиня трохи почервоніла.

– «Хиба я циган?» спитав сміючись Джур.

– «Так що, що не циган! аж и Соня не великороссиянка, а співала великоруску пісню.»

Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого «Воєводу.»

Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.

Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню и вийшовши в сад, спитав у неі:

«Як тобі сподобався Джур?»

Соня здвигнула плечима, глянула на Семена и сказала:

– «Ніяк… здається, чоловік розумний.»

«Тай годі?»

– «А то ще чого тобі треба?»

«Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей.»

– «Куди тобі!.. На що се тобі?»

«Треба!»

– «Та на що? скажи!»

«Моє діло…»

Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: «чи не сватать думаєш?» А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з