Читати книгу - "Дракула"

легко витяг засуви і відчепив важкі ланцюги, але двері були замкнені на замок і ключа не було! Мабуть, ключ знаходився в кімнаті графа; треба знайти нагоду, коли її двері будуть відчинені, проникнути туди і, заволодівши ключем, утекти. Я продовжив ретельне обстеження різних сходів і коридорів, намагаючись при цьому відчинити двері, які траплялися на моєму шляху. Кілька кімнат біля зали виявилися незамкненими, але в них не було нічого цікавого, окрім старовинних меблів, вкритих багаторічним пилом і поїдених міллю. Проте нарешті я знайшов одні двері нагорі сходового маршу, котрі хоча й здавалися замкненими, але трохи піддалися, коли я на них натиснув. Штовхнувши дужче, я виявив, що насправді вони незамкнені, а їхній опір пояснювався тим, що завіси дещо просіли і важкі двері фактично опиралися на підлогу. Це була нагода, якої іншого разу в мене могло й не бути, тому я доклав усіх зусиль і після численних спроб мені пощастило відсунути двері так, що можна було пройти. Я опинився в тому крилі замку, котре знаходилося правіше від відомих мені кімнат і на один поверх нижче. З вікон мені було тепер видно, що низка кімнат тягнулася до південного боку замку, а вікна наріжної кімнати виходили на захід і на південь. Як з першого, так і з другого боку зяяла крута прірва. Замок, збудований на краю великої скелі, був неприступний з трьох боків, тому великі вікна було розташовано саме там, де до них не могли долетіти стріла чи камінь з пращі або катапульти. У результаті тут було забезпечено таку кількість світла і комфорту, котра була б неможливою, якби з цього напрямку передбачалося витримувати облогу. На захід розляглася широка долина, за якою вдалині височіли зубчасті цитаделі гір; вершина насувалася на вершину, на голих скелях де-не-де росли горобина та шпичаки, чіпляючись корінням за тріщини й каміння. Вочевидь, це була та частина замку, у якій жили в давно минулі дні, бо меблі у ній були елегантнішими і зручнішими, ніж мені досі доводилося тут бачити. Вікна не мали штор, тому жовте місячне сяйво, вливаючись через ромбоподібні рами, давало можливість навіть розгледіти кольори, водночас ушляхетнюючи вигляд сили-силенної пилу, котрим були вкриті усі предмети і котрий певною мірою приховував шкоду, завдану часом та міллю. При яскравому світлі місяця моя лампа мало допомагала, але все одно я радів, що вона зі мною, бо від цього місця віяло такою жахливою самотністю, що у мене холонуло серце і від страху трусилися руки. Але в усякому разі це було краще, ніж жити в кімнатах, які я зненавидів через присутність у них графа; тож коли після нетривалих спроб мені вдалося дещо вгамувати свої нерви, я відчув, що мене огорнув тихий, приємний спокій. І от сиджу я за невеликим дубовим столиком – за яким у давнину сиділа, мабуть, якась красуня і, сором’язливо зашарівшись, задумливо складала нерозбірливого любовного листа – і роблю стенографічні записи у своєму щоденнику про все те, що трапилося відтоді, як я востаннє його закрив. Зараз, слава Богу, майже кінець дев’ятнадцятого століття, однак якщо мої почуття не зраджують мене, все одно минулі віки мали і мають свою особливу ауру, котру ніякій вихолощеній «модер-новості» несила знищити.

Згодом: ранок 16 травня. Боже, збережи мій здоровий глузд, бо це останнє, що я маю. Безпека і впевненість у безпеці – все це тепер у минулому. Доки я тут житиму, залишатиметься одна надія – не збожеволіти, якщо я вже не збожеволів. Якщо ж я нормальний, то наскільки ж ненормальною і огидною є думка про те, що з усіх ненависних мені речей, котрі причаїлися у цьому проклятому місці, найменш ненависною є для мене граф; що лише до нього можу я звернутися по допомогу, хоча так буде лише тоді, коли я виконуватиму його волю. Великий, милосердний Боже! Дай мені спокій, бо за межами спокою на мене чатує божевілля. Тепер я починаю бачити у новому світлі певні речі, яких раніше не міг збагнути. Я досі не міг повністю второпати, що хотів сказати Шекспір, вклавши в уста Гамлета таку репліку:

 

Таблетки! О, скоріш мої таблетки!

 

бо тепер, почуваючись так, наче мій мозок зірвався із завіс або наче стався струс, що призведе до його загибелі, я знаходжу розраду у своєму щоденнику. Звичка робити точні записи обов’язково допоможе мені вгамувати нерви.

Загадкове попередження, висловлене графом, налякало мене ще тоді; наразі ж згадка про нього наганяє на мене іще більший жах, бо в майбутньому цей чоловік зможе мати наді мною неосяжну страхітливу владу. Мені лячно буде навіть ставити його слова під сумнів!

Коли я зробив, нарешті, запис у своєму щоденнику і сховав зошит та ручку до кишені, я відчув, що сон почав мене долати. Тут на думку мені спало попередження графа, але я із задоволенням його проігнорував. Сонливість охопила мене з невідворотністю вершника, що наближається. Ніжне місячне сяйво заколихувало, а широкі простори за вікнами замку давали освіжаюче відчуття свободи. Я твердо вирішив не повертатися сьогодні до зловісних кімнат, а виспатися тут, де у сиву давнину сиділи було прекрасні панночки, які співали і всіляко насолоджувалися життям, час від часу зітхаючи за чоловіками, які тим часом боронили рідний край у жорстоких битвах. Я витягнув із кутка кімнати великий диван, щоб, лежачи на ньому, можна було споглядати чудову панораму на схід та на південь, і, не звертаючи особливої уваги на пилюку, вмостився спати.

Мабуть-таки я заснув; принаймні хотілося б у це вірити, хоча все одно мені страшно, бо все, що потім сталося, виглядало навдивовиж реальним – настільки реальним, що, сидячи зараз тут, у яскравому світлі вранішнього сонця, я ніяк не можу повірити, що все це наснилося.

Я був не сам. Кімната залишалася такою самою, ніяк не змінившись відтоді, як я до неї потрапив; у блискучому місячному сяйві на підлозі було прекрасно видно мої сліди у тих місцях, де я порушив цілісність багаторічного покривала з пилу. Раптом напроти мене місяць висвітив трьох молодиць, судячи з їхнього вбрання та манер – леді. Коли я їх побачив, мені здалося, що я, напевне, сплю, бо, попри місячне світло, вони не залишали тіні на підлозі. Жінки наблизилися до мене, певний час придивлялися, а потім про щось пошепки між собою заговорили. Двоє з них були чорноволосі, з орлиними, як і у графа Дракули, носами, великими, темними, пронизливими очима, що здавалися майже червоними на тлі блідо-жовтого місяця. Третя була