Читати книгу - "Дім дивних дітей"

звичайного непоказного життя, то заради цього можна перетерпіти все, що мені трапиться.

Туман огортав нас щільною завісою. Коли капітан заявив, що ми майже прибули, то спершу мені здалося, наче він жартує, бо все, що я спромігся бачити з хиткої палуби порома, – це нескінченну сіру портьєру. Вчепившись пальцями в поруччя, я витріщався на зелені хвилі й думав про риб, яким, можливо, пощастить ласувати моїм сніданком, а батько стояв поруч зі мною в безрукавці і тремтів від холоду.

Я й гадки не мав, що в червні може бути так холодно й вогко, і сподівався – заради себе й батька, – що наша виснажлива півторадобова подорож, яку ми витримали, щоб заїхати так далеко (три літаки, дві затримки рейсу, короткий сон на брудних вокзалах під час пересадок, а тепер оця нескінченна подорож поромом, від якої кишки вивертало), подарує очікуваний результат. Раптом мій батько скрикнув: «Поглянь!» Я підняв голову і побачив, як перед нами зі схожого на сірий брезент туману виринула височенна скеля.

То був острів мого діда. Примарно бовваніючи в тумані, охоронюваний мільйоном верескливих птахів, він скидався на таку собі середньовічну фортецю, споруджену гігантами. Я поглянув угору на прямовисні скелі – і ідея про те, що це острів зачаклований, видалася мені не такою й абсурдною.

Моя нудота начебто щезла. А татко носився туди-сюди, прикипівши поглядом до птахів, що кружляли над нами; він був схожий на маленького хлопчика в очікуванні різдвяних подарунків.

– Ти лишень поглянь, Джейкобе! – скрикнув він, тицяючи пальцем на зграйку птахів над нашими головами. – Це ж буревісник звичайний!

Ми наближалися до скель, і я помічав під водою якісь химерні обриси. Член екіпажу, який проходив повз мене, побачив, як я витріщився на них, перегнувшись через поруччя, спитав:

– Ти що, ніколи не бачив затонулих кораблів?

Я обернувся.

– Та невже?

– Увесь прилеглий район – це справжній корабельний цвинтар. Недарма ж казали колись старі морські вовки: «Мис Твікст Гартленд і затока Кернгольм-бей – це могила для моряка і вночі, і вдень!»

У ту мить ми пройшли повз затонуле судно. Воно лежало близько до поверхні води, а його зеленуватий корпус виднівся так чітко, що, здавалося, воно ось-ось вирине з води, як той зомбі з неглибокої могили.

– Ось бачиш отой корабель? – спитав моряк, показуючи на те судно. – Його потопив підводний човен, це правда.

– Невже підводні човни запливали аж сюди?

– Зграями. Все Ірландське море аж кишіло німецькими субмаринами. Б’юся об заклад, якщо підняти всі торпедовані ними кораблі, то набереться чималенький військово-морський флот.

І щоби посилити враження від сказаного, моряк красномовно насупив брови і з усмішкою пішов геть.

Я підтюпцем перебіг з носа на корму і провів поглядом потонулий корабель, аж поки той не зник у пінистому сліді нашого порома. А потім, щойно я замислився, чи не знадобиться нам альпіністське спорядження, щоби вибратися на острів, як його скелі розступилися і знизилися нам назустріч. Ми обігнули мис і ввійшли до скелястої затоки у формі півмісяця. Віддалік я помітив маленьку бухту, де підстрибували на хвилях барвисті риболовецькі човни, а за нею, в зеленій чаші острова, виднілося невелике містечко. Клаптики полів, всіяні подекуди цятками овець, тягнулися пагорбами вгору аж до високого кряжа, за який вчепилася схожа на бавовняну ширму стіна хмарин. Краєвид був надзвичайний. Такої гарної місцини я ще ніколи в житті не бачив. Коли пором, чмихаючи двигуном, поволі увійшов до затоки, я відчув приємне передчуття пригоди, немов побачив нерозвідану землю, позначену на карті лише блакитними обрисами.

Пором пришвартувався, і ми знесли наші пожитки на берег. Придивившись, я помітив, що, як і більшість предметів, те місто виявилося не таким гарним, як здалеку. Вздовж невеличкої мережі багнистих, всипаних гравієм вулиць тягнулися білені будиночки – такі дивовижні й незвичайні, за винятком супутникових антен, що стирчали на їхніх дахах. Острів Кернгольм розташовувався надто далеко і був надто малозначущим, щоби прокладати сюди силові кабелі з материка, тому на кожному розі лютими осами гуділи смердючі дизельні генератори, що гармонійно поєднувалося з гуркотом тракторів – єдиним видом колісного транспорту на острові. На околицях містечка виднілися старезні покинуті будинки без дахів – як ознаки скорочення населення, бо молодь острова виїжджала геть, приваблювана деінде більш ефектними та багатообіцяльними перспективами за традиційні рибальство та фермерство, якими місцеві мешканці займалися вже кілька сторіч.

Ми тягнули на собі свої пожитки, видивляючись щось типу готелю під назвою «Попівська хата», де мій батько замовив нам номер. Я уявив собі старезну церкву, переобладнану на пансіон – нічого особливого, було б де переспати після спостереження за птахами чи ходіння по слідах мого діда. Кілька разів ми питали у місцевих мешканців дорогу, але у відповідь ті лише кидали на нас знічені погляди.

– Вони розмовляють англійською чи ні? – вголос здивувався мій батько. Моя рука страшенно заболіла від надмірної ваги валізи, коли ми вийшли на церкву. Нам здалося, що ми нарешті знайшли, що шукали, аж поки не зайшли всередину. Там ми побачили, що то справді була переобладнана церква, але переобладнали її під невеличкий тьмяний музейчик, а не під пансіон.

У кімнаті, завішаній старими рибальськими сітками та овечими шкурами, ми знайшли куратора, що працював тут неповний день. Його обличчя просяяло, але вмить згасло, щойно він дізнався, що ми лише заблукали.

– Напевне, ви шукаєте «Попівську нору», – підказав нам куратор. – То єдина споруда на острові, де здаються номери.

І чоловік дав нам кілька порад, як знайти дорогу, говорячи з якимось ритмічним акцентом, котрий мені страшенно сподобався. Я любив слухати, як говорять валлійці, навіть якщо я не розумів половину зі сказаного. Батько подякував чоловіку і вже приготувався піти, але я, побачивши доброзичливе бажання куратора допомогти нам, трохи затримався і поставив йому ще одне запитання.

– А де тут можна знайти старий дитячий притулок?

– Старий що? – примружено поглянув він на мене.

На якусь жахливу мить мені подумалося, що ми приїхали не на той острів або ще гірше: отой притулок виявився ще одною дідовою фантазією.

– На вашому острові колись був притулок для дітей-біженців, еге ж? – спитав я. – Під час війни? Такий великий будинок?

Куратор замислено прикусив губу, немов роздумуючи – допомагати мені чи відразу ж відкараскатися від усього цього. Та, зрештою, він мене пожалів.

– Не знаю стосовно біженців, – відповів нарешті він, – але мені здається, що я знаю місце, про яке ви кажете. Воно ген там – на протилежному боці острова, за болотом та лісом. Але на вашому місці я не плентався б туди сам. Варто