Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

твій, і дари, що в ньому. Когось я пам’ятаю, хтось, можливо, пригадає мене. А другом для мене, так склалося, став лише він...

Перші спогади напрочуд різні і різний вік, до якого вони приточені. Щось людина бачить, наче діялося воно напередодні, щось затирається в її пам’яті — до невиразних силуетів, а буває — безслідно. Дехто одним рубом звільняється від минулого: забути все, покинути і не вертатись — це колосально чи страшно? По багатьох роках роздумів я з цього приводу так нічого й не вирішив. Коли проживеш життя, перестаєш будь-чому дивуватися.

Мій перший спогад губиться в невиразних домислах, мов краєвид у тумані. Пам’ять вихоплює то одні, то інші ошмаття, але годі сказати, що з того і чи так воно все було. Певне лише, що розказали батьки, сам я не можу ні додати, ні спростувати, як немає нікого, хто розповів би про мене дорослого. Ті, хто могли б, не розкажуть. Життя моїх батьків — щасливий роман, дочасно перерваний. А моє?

Вечорами, сівши на стілець в узголів’ї мого ліжка, батько читав мені, а я слухав і нишком поринав у дрімоту. Деколи, однак, сон не брав мене, і я довго перекидався, розмірковуючи над почутим. Найглибше запала в мене казка про квітку, що перетворилась на камінь. Мені здається, вона була зовсім не для дітей. Я й зараз пам’ятаю її до найменшої коми.

Дерева створювали затінок, біг, обдаючи прохолодою, струмок, підходив напитись води олень, гомоніла, котячись хвильками, густа трава, стрімко дерлася вгору, підпираючи небо, скеля, а на ній — одна-єдина, найчарівніша з усіх, які коли-будь зацвітали, квітка. Та ось прийшла людина і порубала дерева. Квітка засмутилася, краї її пелюсток зробились цупкими та грубими. Коли людина підстерегла оленя, а потім перестав співати струмок, квітка потьмяніла, а її пелюстки почали тверднути. Коли одного дня людина вбила людину, пелюстки перетворились на камінь. Ще й зараз видно на скелі виступ, чий закамʼянілий візерунок нагадує дивоглядну рослину.

Я випитував батька, чи оживе вона коли-небудь, а він відповідав мені: «Спи!». Я запитував знову, і його шкарубка рука без фаланги двох крайніх пальців лагідно торкалася мого волосся. Я й зараз, по стількох роках, відчуваю той доторк — так само виразно, як тоді.

Я виростав з мештів, штанів, сорочок, які носив. Я боровся з потом і страждав від вугрів, що спотворювали моє лице. Я увесь час потребував обнов, а ще більше — відповіді на запитання, яке ятрило мене, безугавно та неослабно, дарма що спливало більше і більше часу.

Батько все пам’ятав, наче діялося воно щойно напередодні. Мовби не пролягла смуга років, як борозна полем, глибока, мов рана, і нездоланна, як прірва. Він наче чекав, що я запитаю. Його рука лягла на моє плече, ми були однакового зросту, він і я, його копія, наче то він помолодшав на півсторіччя: «Коли людина перестане вбивати». Наступного разу я поставив це саме запитання. «Коли людина перестане нищити», — він зупинився і ще довго відсапувався, ніби не хода втомила його, а слова, що їх коштувало сказати. «Коли людина відкриє в собі людське», — цього третього я тоді не зрозумів. Зате знав, що я вже дорослий.

Й ось я повернувся до цього... Тоді я був упевнений, що батько все одно чогось недоказав. Що з тільки йому відомих міркувань відклав, а смерть завадила довести нашу розмову до кінця. Поволі я зрозумів, що відповідь — це те, що шукатиму, я і тільки я, ніхто не зробить цього за мене, ніхто, хоч би хто це був, не зарадить. Її не дасть ні мох у засічках, ніхто. Лише я сам. Змогти, захотіти, зуміти. Зуміти не проґавити, коли вона раптом на мить відкриється — тоді, коли цього найменше сподіватимуся.

Хіба вбивати, лукавити, бути боягузливим, підступним, зрадливим — не людське так само, як творити, мріяти, сподіватись? Дикі звірі не нищили один одного так, як люди. Хіба воно не належить до людини і не є нею, її справжньою суттю? Тонка скорина порядності... Ламкіша, ніж крига жовтневого ранку. Людина — жалюгідна. Історія людства — нескінченна серія злочинів, історик — криміналіст, патологоанатом, гробар, який перекладає мерців, лічить і перелічує, плакальник, який оплакує, хроніст, який веде мартиролог, куди ненастанно додається імен. Той, хто від’єднує добро від зла, опиняється на самотньому острові, як Робінзон, зазнавши кораблетрощі. Хіба можна осягнути одне, не спізнавши другого? Крихітне уявлення, вогник у темряві, я прямую йому назустріч, примарному і далекому.

Й ось тепер воно проросло — зерно, що так довго просиділо в ґрунті, чекаючи на свій час. Атож, можна прожити життя, нічого не змінивши, — живуть же з ногою, яка накульгує. Одного дня тобі відкриється все, що згаяне. Ти квапитимешся змінити, але буде запізно. Ти захочеш крикнути, але не матимеш голосу. В боротьбі з собою людина щойно по-справжньому народжується багато-багато літ по тому, як її приведено на світ. І навіть тоді переможцем вийдеш не ти, а смерть. Любов — тихий вогник, що гріє. Тендітна зелень на чорно-сірому попелищі.

Я почувався обранцем, якому довірено таємницю. Мені перехоплювало подих. Я спілкувався, не потребуючи слів. Я беріг її, уявляючи себе архіваром, спільником, спадкоємцем. Стеблинка з листочками, як долоньки. Долоньки розкриваються, з них з’являється квітка — біла, рожева, блакитна. Я відчував, як виповнююся силою причетності і знання.

Дитина ближча до простого та очевидного — воно відкривається їй у своїй первозданності. Кожний рік відносить далі і далі, мов течія галузку від берега — від місця, де дерево, з якого її зірвав вітер. Одного дня зв’язок розривається, ми цього не помічаємо, заглиблені в дріб’язкову шамотню, а коли збагаємо, часу залишається хіба що пошкодувати. Крапля отрути, відміряна з моторошною ретельністю. Ми випиваємо її повільно-повільно, нічого не відчуваючи — ні болю, ні сп’яніння. Ми — мерці, які живемо, працюємо, плачемо й усміхаємося, швидко зашкарублі, щось у нас колись всохло, ніхто з нас не скаже, коли і чому. Всі наші почуття потворно несправжні, як, зрештою, й ми самі.

Коли ти вже став на цей шлях, іншого тобі не залишається: ти випиваєш чашу до дна. А тоді я не почув, не розпізнав батькових слів. Мусило проминути життя, аби привідкрився зміст того, що бриніло у пам’яті його голосом — щомиті, щохвилини, щодня, хоч де би я був і що робив. Людське... Ти мусиш постійно підтверджувати його. Й ось зараз, коли більшості тих, із ким я виростав, немає, коли немає того, з ким до останку, до найостаннішої межі ми вважалися друзями, зі мною раптом щось сталося. Я стою на порозі, за яким порожнеча.