Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

них можуть бути тямущі. 

— Ми так не діємо, і ти чудово це знаєш, — несхвально сказала Бабуня. — Не буває так, що людина бере і починає чаклувати. Магія знаходить людину сама. 

— Так, звісно, — промовила Маґрат. — Вибач… 

— Та нічого, — дещо пом’якшившись, сказала Бабуня. Сама вона за все життя так і не опанувала мистецтва просити пробачення, проте цінувала це вміння в інших. 

Щоб розрядити атмосферу, Тітуня Оґґ спитала: 

— Добре, а що там наш герцог? 

Бабуня відкинулася в кріслі. 

— Нещодавно спалив кілька обійсть у Міцних Горішках, — повідомила вона. — За несплату податків. 

— Який жах, — стиха промовила Маґрат. 

— Старий король Веренц теж перед цим не спинявся, — сказала Тітуня Оґґ. — Крутого норову був чоловік. 

— Він хоча б дозволяв людям спершу вийти з будівель, — сказала Бабуня. 

— Це правда, — погодилася Тітуня Оґґ, яка була непохитною роялісткою. — Він у таких випадках поводився милостиво. Нерідко навіть давав потім гроші на відбудову. Якщо не забував. 

— А на Кнурвечір кожному видавав шмат оленини. Регулярно, — мрійливо промовила Бабуня. 

— Авжеж. І до відьом ставився з повагою, — додала Тітуня Оґґ. — Бува, цькує в лісах людей собаками, а тут зустріне мене, то завжди шолома зніме і ввічливо так: «Сподіваюся, добре ся маєте, пані Оґґ?» — а наступного дня пришле ключаря з парою пляшечок чого-небудь такого… Толковий був король. 

— По-моєму, цькувати людей собаками — це неправильно, — насупилася Маґрат. 

— Ну, так, — погодилася Бабуня Дощевіск. — Але він це робив тільки з негідними людьми. Він казав, що їм це навіть подобалося. І відпускав їх після того, як добряче побігають. 

— А згадати ту його страшну волохату потвору… — почала Тітуня Оґґ. 

Атмосфера розмови раптово змінилася: кімната ніби стала меншою й задушливішою, а по кутках зачаїлися тіні підозрілих недомовок. 

— А, — стримано сказала Бабуня Дощевіск. — Його droit de seigneur. 

— Добряче потрудився, — сказала Тітуня Оґґ, уважно роздивляючись вогонь у каміні. 

— Але наступного дня завжди надсилав управителя з торбиною срібла і великим кошиком речей для весілля, — сказала Бабуня. — Чимало пар завдяки цьому отримали можливість гідно почати нове життя. 

— Еге ж, — погодилася Тітуня Оґґ. — І деякі окремі особи. 

— Справжній король кожним своїм дюймом, — резюмувала Бабуня. 

— Про що це ви? — з підозрою спитала Маґрат. — Він розводив якихось тварин? 

Дві старі відьми виринули з тих таємничих глибин, у які було поринули. Бабуня знизала плечима. 

— Мушу сказати, — з усією доступною їй суворістю продовжила Маґрат, — що раз уже ви так цінуєте покійного короля, то вас могло би більше хвилювати те, що його було вбито. Я хочу сказати, той «нещасний випадок» був украй підозрілим. 

— Така королівська доля, — пояснила Бабуня. — Вони приходять і йдуть, як хороші, так і погані. Його батько, скажімо, отруїв свого попередника. 

— Старого Тарґума, — кивнула Тітуня Оґґ. — Пригадую, той мав здоровенну таку руду бороду. Теж, до речі, ввічливий був чоловік. 

— А от про те, що Шельметь убив короля, зараз ніхто й писнути не наважується, — зауважила Маґрат. 

— Тобто? — спитала Бабуня. 

— Він нещодавно вже стратив кількох людей у Ланкрі, — пояснила Маґрат. — Заявив, що за навмисне розповсюдження підривної брехні. І ще сказав, що кожен, хто стверджуватиме інше, побачить його підземелля — але ненадовго. І додав, що Веренц помер від природних причин. 

— Ну, вбивство — цілком природна причина смерті для монарха, — сказала Бабуня. — Не розумію, чого герцог так по-дурному на це реагує. Он коли старого Тарґума вбили, то його голову насадили на жердину, святкові багаття палили, а в замку тиждень не просихали на радощах. 

— Пам’ятаю-пам’ятаю, — сказала Тітуня. — Ту голову потім провезли по всіх селах, щоб усі бачили, що він мертвий. Дуже переконливо було. Особливо для нього самого. У нього з обличчя не сходила усмішка. Гадаю, саме так він і хотів би піти з цього світу. 

— Хай там як, а з нинішнього нам варто очей не спускати, — сказала Бабуня. — Я підозрюю, він може виявитися дещо розумнішим, ніж є на вигляд. Це в королях кепська риса. І, схоже, він уявлення не має про повагу до інших. 

— До мене вчора приходив якийсь чоловік і питав, чи не хочу я сплатити податки, — повідомила Маґрат. — Я сказала, що ні. 

— Він і до мене приходив, — сказала Тітуня Оґґ. — Але Джейсон і Вейн вийшли до нього і розтлумачили, що ми в це не граємо. 

— Такий маленький, лисий, у чорному? — задумливо спитала Бабуня. 

— Так, — одночасно відповіли її колеги. 

— Він у мене біля дому ховався в малині, все щось видивлявся, — сказала Бабуня. — От тільки коли я вийшла спитати, чого йому треба, то втік. 

— А я дала йому два пенси, — зізналася Маґрат. — Він сказав, що якщо він не змусить відьом платити податки, його в замку катуватимуть… 

Герцог Шельметь уважно роздивлявся дві монетки на своїй долоні. 

Тоді підвів погляд на збирача податків. 

— Ну? 

Збирач податків відкашлявся. 

— Розумієте, сер… Я пояснив їм необхідність оплачувати регулярне військо і те пе, а вони спитали, нащо, і я сказав, що для захисту від розбійників і те пе, а вони сказали, що розбійники ніколи їх не турбували. 

— А про громадські роботи казав? 

— О, так. Я вказав, що треба будувати і лагодити мости і те пе. 

— І? 

— Вони сказали, що не користуються мостами. 

— Ну звісно, — тоном знавця сказав герцог. — Чорні чаклунки не можуть здолати переправу через струмуючу воду. 

— Не впевнений, сер. По-моєму, відьми можуть здолати будь-які перепони. 

— Ще щось вони робили? — спитав герцог. 

Збирач податків несвідомо крутив ґудзика на мундирі. 

— Ну… Я пояснив, як вчасне надходження податків допомагає зберігати спокій у королівстві… 

— І? 

— Вони сказали, що краще б правитель королівства подбав про власний спокій. А потім подивилися на мене, сер. 

— Як це? 

Герцог обхопив своє тонке обличчя долонею. Він був у захваті. 

— Це непросто пояснити, сер, — сказав податківцеь. Він безуспішно намагався уникнути погляду лорда Шельметя, що змушував його непевно відчувати, ніби плитки підлоги роз’їжджаються в усіх напрямках, так що ця підлога вже розтяглася на кілька акрів. Захват лорда Шельметя діяв на нього, як шпилька ентомолога на метелика. 

— Кажи вже, — підбадьорив герцог. 

Податківець спалахнув. 

— Ну… — видушив він. — Це було… неприємно. 

Очевидно, збирач податків значно краще вправлявся в математиці, ніж у риториці. А от якби збентеження, страх, погана пам’ять і цілковита відсутність уяви не вступили проти нього в змову, він мав би відповісти десь так: «Коли я був маленьким і мене якось лишили на певний час у тітоньки, вона наказала мені не чіпати банку з вершками і те пе, і поставила цю банку на найвищу полицю в коморі; а коли вона вийшла, я взяв табуретку, й поліз туди, і не помітив, як вона повернулася; а банку дістати як слід я не зміг, і банка впала й розбилася, і тут тітка відчинила двері й подивилася на мене — і оце й був той самий погляд. Але найгірше, що відьми явно про все це знали». 

— Неприємно, — повторив герцог. 

— Так, сер. 

Герцог побарабанив пальцями лівої руки по бильцю трону. Збирач податків кашлянув іще раз. 

— Ви ж… Ви ж не відправите мене до них знову? — спитав він. 

— М-м-м? — спитав герцог. Він роздратовано махнув рукою. — Ні, ні. В жодному разі. Просто дорогою назад зайди до ката. Скажи, нехай підбере тобі щось на свій смак. 

Податківець вдячно подивився на володаря і зігнувся в поклоні. 

— Так, сер. Миттю, сер. Дякую, сер. Ви дуже… 

— Так, так, —