Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Розділ 7. Пауза

 

Я стою на кухні, розвантажуючи пакети, і веду мовчазний монолог. 

«Годі», — кажу сама собі, — «У нас з Давидом стосунки! Я вже непогано його знаю. Це безпечний ґрунт. У нас однакова мета у житті та плани на найближчі п’ять років, якщо не десять. Але, очевидно, проблема якась явно є. Інакше як могло б мені всього за кілька зустрічей так знести дах від такої гріховної, солодкої, забороненої пристрасті до іншого?!»

Так, Давид доволі владний, любить контролювати все, часом занадто давить. Іноді виправдовуватись, нічого поганого не зробивши, дратує. Але він у свій спосіб дбає про мене. 
А можливо це зі мною щось не так? Адже Бриль, схоже, не відчуває того що і я.. 
Про що тут зрештою говорити? Серджуся. Веремій мені нічого не пропонував і не обіцяв!

В будь-якому випадку потрібно щось вирішувати з Давидом. Найкращим рішенням було би взяти перерву у стосунках, щоб був час дослухатися до себе. Так буде по-чесному стосовно нього, та й стосовно себе теж. Так, це буде правильно. 
Але як на це відреагує Давид?
Решту вечора мені ця думка не йде з голови.. 

Прокинувшись зранку — таки зважуюся. Краще поговорити сьогодні, до початку робочого тижня. Бо на роботі Сотник може і не стриматись і щось видати при всіх. Тож пишу йому на вайбер, що хотіла б зустрітись і поговорити. Давид відповідає не одразу, але погоджується.

Йду в спальню і відкриваю шафу з одягом. Ми домовилися зустрітись і прогулятися парком. За вікном світить сонце, надворі не спекотно. Погода якраз для прогулянок. Шкода тільки, що з такою метою.

Перебираю поглядом вміст шафи. Найкраще обрати щось зручне і не надто відверте. Ще відчуваю себе некомфортно через ту ніч. Гризу себе вже менше, але все ж.. Зупиняю вибір на легкій сукні до колін А-силуету кольору капучіно. У круглому вирізі лише трішки видно ключиці, всі решту принади сховано за вільно спадаючою повітряною тканиною. Волосся вирішую зібрати у високий хвіст. З макіяжу — тільки трішки підводжу вії та небагато румян. Так, босоніжки на невисокій платформі, сумочка.. Виходжу з квартири. У животі  наче туго закручений джгут. Неприємне відчуття. В горлі пересохло. Я сковтую. Ну все, Злато, не будь такою боягузкою!

За десять хвилин вже стою біля входу до парку. Давида ще немає. Бачу вільну лавочку поблизу. Йду, намагаючись зібратись з думками. З чого ж  краще почати? Зупиняюся біля лавки і несподівано відчуваю, як чоловічі руки лягають мені на талію і я опиняюся притиснутою спиною до міцного торсу. 

— Привіт, зайченя! — Сотник ніжно торкається губами за моїм вушком. Стає зовсім ніяково. Ось тобі і налаштувалася на розмову! Як тепер бути? 

Я м'яко вивільняюся з кільця рук і повертаюсь до нього. 

— Привіт, — видихаю, легкий мандраж проноситься спиною. 

Давид уважно дивиться на мене з ледь помітним здивуванням, але швидко опановує себе і протягує мені долоню:

— Пройдемося? 

— Так, — не беру його за руку, — Мм.. Давиде, я сьогодні хотіла зустрітись, щоб обговорити дещо важливе для мене..

Він мовчить, оцінюючи ситуацію. 

— Ти хочеш розбігтися? — холодно і навіть з якимось осудом промовляє. 

— Ні, звісно ні, — я ще гарячково думаю, як викрутитись.

Але моє внутрішнє Я гримить: «Ну годі, скажи вже як є! Просто будь чесною з ним і все!»

Так, не бути боягузкою, не бути боягузкою! 

— Справа в тому, що мені потрібен якийсь час, щоб розібратися в собі. 

Западає напружена пауза. Я продовжую вже сміливіше:

— Ти не міг не помітити, що останнім часом у нас не надто клеїться. Ми часто сваримось. Мене це пригнічує. Я заплуталася у цьому всьому. Тому.. Тому мені просто потрібен деякий час. 

— Як на мене Злато, все просто. Ти або кохаєш мене, або ні. Мої почуття до тебе не змінилися. Я кохаю тебе! 

— Ну от, — випалюю, — Ти тиснеш на мене, щоб почути те що хочеш!

— Тобто ти мене більше не кохаєш?

— Я такого не казала! У мене є почуття до тебе,..але мені потрібен простір, більше свободи! Чому ти ділиш світ лише на чорне і біле?! 

Я не кривлю душею. У мене справді ще залишаються почуття до нього. Але чи кохання це? Я вже не знаю.. 

— Я такий, який є! Якщо не підходжу таким — тоді немає про що говорити. І взагалі, мені здавалося, що в ту ніч в нас все налагодилося. Я бачив, в якому шаленстві ти була. Такі почуття не надумаєш! І тіло теж не збреше. 

Я відчуваю себе ніяково, наче загнаною в кут. О Господи, для чого він зараз згадує ту ніч? Хочеться заплющити очі і просто зникнути. Бо цей сором — жалючий. Він забирається під шкіру і пощипує там мурахами. Мої щоки вкриваються багрянцем. Надворі теплінь, та мені раптом стає так холодно, що хочеться розтерти долоні, подмухуючи на пальчики. 

Трясця! Так, не надумаєш, не вигадаєш і не збрешеш! Але як йому сказати, що це шаленство було не через нього? А через чортові сірі очі, які мені ввижаються навіть у такі найінтимніші моменти. Через іншого, геть іншого чоловіка! Як після цього мені залишатися з Давидом? Правильно. Ніяк.. Хай це важке, але таки правильне рішення. 

Ну треба ж було тобі так влипнути, Злато! Дідько. Та хай воно все йде під три чорти! Злюсь на себе. Зціплюю зуби, а погляд мимоволі від сорому опускається долу. Мені важко дивитися на нього. 
Давид наче зчитує мої емоції. Хмурить брови.

— За що тобі соромно, Злато? — я бачу, як гнів відбивається у нього на обличчі. Зелені очі іскряться вже від злості, — Будь чесною. Ти мені зрадила?! 

Щоо?! Від шоку я ціпенію. Широко розплющеними очима дивлюся йому прямо у вічі. Намагаюся знайти бодай натяк на якийсь невдалий жарт. Але ні. Він — сама серйозність. І здається сам вірить в те, що каже. 

— То он якої ти думки! — всередині все закипає. 

— Хто він?! — гримить Давид. 

Здогадка пробігає його обличчям. 

— Невже він ?! Бриль?! — каже, наче випльовує, — Не буває таких збігів! 

— Стоп! Годі! Я ні з ким тобі не зраджувала! От через такі випади мені і потрібен час! Бо ти мене робиш без вини винною! Так нереально продовжувати! — заводжусь все сильніше. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍