Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 13

З мого боку знову чорна невдячність. Вадим зробив для мене дуже багато. Він реально хоче відновити колишню дружбу. Він ризикував собою, витягаючи мене. Ще є багато речей, якими я йому зобов'язаний. У мене борг перед братом, не грошовий, набагато серйозніший.

А я знову… на ті самі граблі. Заради кого? Карінка?! Хто вона така? Звідки взялася? Гадки не маю. Потрібно пробити. Навіщо? Щоб відібрати у Вадима іграшку та ускладнити і так непросту ситуацію?

Потрібно викинути її з голови. Вона не голубка. Вона бліда копія.

Вадим знайшов собі втіху. А я що іншу не знайду? Від цих думок злість стає лише сильнішою. Клекоче всередині, вимагає виходу.

Заїжджаю до лісу. Ніч. Темрява. Нікого. Ідеальне місце.

Зістрибую з байка, підходжу до дерева та починаю його нещадно молотити.

Не найкращий варіант… але до зали на тренування не можна. Ніхто не повинен бачити мене у такому стані.

Звір поранений, він зализує рани на самоті.

Б'ю дерево з усієї дурної сили. Одне. Друге. Третє…

Руки в крові. Не відчуваю болю. А так хочеться фізичним заглушити душевний. Хоч ненадовго відчути себе живою людиною.

Тільки нічого не лишилося. Немає цієї людини у мені. Є біль… він допомагає мені дихати та рухатися… він підкорює. Без нього вже не буде мене, та й з ним вже не можу.

- Васько! Зараза! Відпусти мене! - кричу в порожнечу. Відчайдушно. Дико. З надривом.

У відповідь відчуваю, як ланцюги лише сильніше стискають серце.

Вона в моїй крові, просочилася в кожну клітину тіла, кожну хвилину життя з нею, для неї, завдяки їй.

Так не буває!

- Як ти могла вмерти! Чому ти не могла просто жити? Нехай далеко від мене! Не зі мною! З іншим… Але жити, Васько! Жити! - біль розриває мене на частини.

Кричу. Падаю на землю. Корчуся. Вию.

Відчуваю, як тіло жадібно пожирають страждання. Доїдають те, що від мене ще лишилося.

Це не любов. Прокляття. Немає визволення.

Хапаюся скрюченими пальцями за землю. Дивлюся на чорне небо. Там немає зірок. Як і я не маю шансів навчиться жити без неї.

Зустріч з Карінкою розбурхала душу. Викликала цей пекельний напад туги, за тією, яка ніколи не була моєю.

Я реально сподівався. Ідіот. Голубка, вона ж не могла просто піти. Вона щось вигадала. Вижила. Після допиту Повзунова я схопився за примарну надію. Погнав до брата… а там така схожа, але абсолютно пластмасова, бліда копія Васьки…

Але ця копія щось знає. Вона відповідала тими фразами, які знала голубка. Не замислюючись, відповідала, ніби вони в неї вибиті на підкірці свідомості.

Отже – вона щось знає. І мені треба з'ясувати. Потрібно побачити її ще раз… можливо… кілька. Звичайно, швидше за все, мій горе-тато просто в черговий раз хоче зіштовхнути нас з Вадимом. Щоб ми гризлися між собою, забули про полювання на нього. Логічно. Правильно. Але чуття підказує... є в його задумі ще щось.

Біль пульсує в мені. Переганяє кров. Не можу поворухнутися. Дивлюся на чорне небо. Хочу зустріти світанок. Дочекатися, коли небосхил стане блакитним. Тоді лише на мить… одну коротку мить я зможу відчути її погляд. Розчинитися у своїй хворій ілюзії. Згадати той перший раз, коли вона на мене подивилася.

Напевно, вже тоді я миттєво зрозумів – порятунку нема. Я віддав їй себе, своє життя, одразу не замислюючись. Я не мав іншого виходу… блакитні очі… за них можна все віддати. За один лукавий погляд, навіть якщо розумієш – це смерть. І ні, не швидка, а довга й болісна агонія.

Я побачив її вперше у залі суду. Вона сиділа в третьому ряду і дивилася тільки на мене. На головного гостя вистави. Мене розпинали. Мене підставляли. І тоді я знав, що мене посадять. Надовго. Але все втратило сенс, коли я зазирнув у блакитну безжальну безодню.

Незабаром я дізнаюся, що це моя мачуха. Це коханка мого брата. Це наша спільна одержимість. Василіса… дружина Повзунова… Наше прокляття, наше кохання, наша єдине… Василісушка…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍