Читати книгу - "Що сказано"

у широкій червоній краватці, сварячи бездарних учнів, щоразу жилястими пальцями загрібав назад свою хвилясту сивизну. Уроки відбувалися на складі харчів. Заклопотані учні пробиралися між бляшанок молока, тунця, томатів, на кожній — штамп і обіцянка дієвої, практичної Америки. Учні мали приносити кожен свою лампочку. Кожен заходив у маленьку кімнатку, вилазив на ящик, вкручував свою лампочку, мучився з півгодини (бо жоден не мав ані йоти таланту), викручував свою лампочку і поступався місцем черговій жертві Раковського. Маестро Раковський користався з тих затемнень, аби подлубатися в носі. Якщо приходила гарненька учениця, він силкувався попестити що вдасться — сідничку, груди, черевичок.

Учні все йшли і йшли. Часу у всіх було вдосталь. Зболені душі раптом відчули потяг до музики. Музика була здатна виразити їхні плутані почуття, те, що втрачено, що перебачено. Музичні заняття живили оману нормальності, потрібну, аби подолати неуникненну напругу табірного життя.

Люди експериментували зі своїми альтернативними «я». Багато хто з цих підлітків усі ці роки звідкись кудись утікав — що ж вони могли знати про себе? А тепер-от дізнаються, щось відкриють, щось почнуть наново. Слюсарі вивчали французьку, філософи вчилися слюсарювати. Піаніно було досконалим гральним майданчиком. Сімдесятилітні й собі жадали позмітати пил зі слонової кістки, бодай на півгодини.

Засуджений власним генієм масний Раковський багатів.

-------

Певна, що вона на самоті, Ластівка запалила цигарку. І чи не щохвилі мацала свою лампочку в солом’яній торбі.

— Не зарано?

Вона обернулася: чорний берет, тепла напівшинель (а надворі ж сонце!). Голос ніби знайомий, із гарчливою ноткою.

— Мій урок о третій. Як завжди.

— Та ні, дорогенька.

Блакитні очі, трохи розкосі, видно татарську кров. Риси обличчя витончені, мов у римлянина. Вона провела пальцем по волоссю.

Він говорив розв’язно.

— Неправда. Це мій час.

— Мій урок завжди о третій, — сказала вона.

— Я вранці умовлявся з Раковським. Він сказав: на третю, — наполягав незнайомець.

— Помилився, мабуть. — І додала, стишеним голосом: — Пиячить, знаєте.

— Ви що граєте?

— Прелюдію Рахманінова. Дивовижна… — Вона забула про досаду. Її нове захоплення музикою надихало. Вона відкрила ноти і показала йому складний уривок. — Бачите?

Він засміявся:

— Ви куди їдете?

— Це не від мене залежить. Стрий скаже. А Ви?

— До Америки. Навіжені Янкі. Бейсбольна команда така.

— Все то ви знаєте, — грайливо мовила вона.

Як його звати? Потайні думки, які він легко відчитував, роїлися в її голові.

— Це — нова Австро-Угорська імперія. Новий Рим. Зміна влади, знаєте. Рух грошей.

Він застібнув пальто. Вона затисла в руці лампочку й опустила очі. Двері відчинилися. Вийшла дівчина в окулярах, із тугими косами. В одній руці тримала паку нот, другою прикривала верхні ґудзики блакитного светра.

- Панна Забобон… — голос маестро Раковського, тонкий і тонічний.

Аркадій усміхнувся, цокнув закаблуками і притримав пальцем двері.

Із кімнати солодко пахло американським лосьйоном для гоління.

— Я постою тут, — сказав Аркадій.

— Я сама даю собі раду, — відказала вона.

У кімнаті Ластівка кинулася до піаніно, наскочивши по дорозі на підступний ящик, вилізла на табуретку і вкрутила лампочку. Коли та засвітилася, стало видно, що вчитель сидить на ящику і дивиться на її ноги. Вона зіскочила, обтерла і посунула на місце табуретку.

Раковський був не в гуморі. Він посмикував носа, відводячи очі в кут.

І мугикав.

Цівочки поту рисували їй чоло, наче нотний стан без партитури.

Педаль вислизала з-під її стоптаної підошви.

Раковський замугикав чутніше.

Сльози набігали на очі, але вона грала далі. Потім схибила нотою.

— Легато, легато. Дурна. Слухай. Горовіц заграв би це так…

Піаніно його перевтілювало. Відразу було видно, що він мастак у теоремах, які описують приховані трелі серця. Дедалі твердіше, дедалі глибше: він щезав у нотах, не дихаючи, гойдався з Терпсихорою на линві понад прірвою. Ластівка затамувала подих. Раптом гра обірвалася, він схопився на ноги й вернувся в знайому роль.

Світло немов підморгнуло: лампочка спалахнула і згасла. Ластівка відчула руку на стегні й підскочила, перекинувши табуретку. «Ой…» У відчинених дверях стояв Аркадій і шкірив зуби. Простяг їй власну лампочку, наче букет квітів.

— Слава Ластівка Забобон? Аркадій Ворог.

— Ви зарано прийшли! — гарикнув Раковський.

— Ні, все гаразд, мій час минув, — сказала Ластівка.

— Ні-ні, у мене урок англійської: Ліда Ґруда чекає, — мовив Аркадій.

— Ви, здається, казали на третю, — впиралася вона.

— Пів на четверту.

— Дуже мило. Але ні. Краще подумайте про Бродвей, — мовила Ластівка.

— Я погоджуся й на Гарлем.

— На що?

Аркадій обернувся до Раковського:

— Завтра, пане, о пів на четверту?

Старий замахав міцною лапою:

— На четверту!

— А лампочка? — запитала Ластівка.

— Ввечері заберу.

— Ви ж не знаєте, де я живу.

— Та ні, знаю, — кивнув головою Аркадій.

Багатий Раковський успадкував іще одну лампочку.

Стемніло. За хмарами не видно і зірки. Ластівка з Аркадієм сиділи у міському парку Берхтесґадена. Табір, здавалось, уже був замалий для їхніх мрій.

Вона хотіла знати про нього все. Уперше в житті Аркадій говорив з жінкою відверто.

Його батько був хліборобом, до того, як став куркулем і його розстріляли.

Століттями Вóроги орали землю за дві сотні верств на південний схід від Києва. Аркадій її ненавидів. Нудне вічне небо гнітило: тільки подумати, скільки всього на світі під тим небом, чого ти ніколи не побачиш! А земляки! Тільки й балачок, що про жінок, та збіжжя, та Бога. А самі жінки, сторожкі й цнотливі або дикі, по-тхорячому люті: шкіра темна, стегна мов ночви, чола вузькі, як ложки. Він ненавидів свої щоденні обов’язки — вставати удосвіта, доїти корів, розкидати покорм курям і косити траву, хоча батько купив трактора, щойно на нього спромігся. На щастя, батько розумів Аркадія, бо колись був у Відні й слухав великого тенора Бйорлінґа в опері «Турандот». Того вечора він не забув ніколи. В уяві він часто мандрував до міста циліндрів, фраків і сірих лайкових рукавичок, краю лебедів із дутого скла, різдвяних сценок із пап’є-маше і сережок у формі дирижаблів — там, думав старий, зануривши руки по лікті в гноївку, — там можна весело змарнувати ціле життя, хоч скільки того життя. Підстави для бажання переселитись до міста є. Але ж має чоловік певні обов’язки.

Одного дня десятилітній Аркадій із матір’ю поверталися додому зі щорічної мандрівки до Рівного, де жила її сестра.

Хлопчик тримав у руці дерев’яного коника, якого вирізьбив для нього вуйко.

Мати стояла й дивилася на колію, пахкаючи люлькою. Ще хвилю тому сюрчали цвіркуни. І птахи позникали. Хлопчик почув: хтось піднімається сходами. І знову глянув на матір, що курила люльку.

Ішов 1931-й рік. У місті вже були