Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Його слова зачепили щось усередині мене. Захотілося зупинити Ореста й поцікавитися, що саме той мав на увазі, однак я стримала свою цікавість. Його батько ніколи мене не любив і лише через це міг наговорити всякого, аби лиш збезчестити, принизити й образити.

Важко зітхнувши, підійшла до свого будинку й упала на його ґанок. З грудей вирвався тяжкий подих. Усвідомлювати те, яким кретином виявився колишній коханий, було не надто приємно. Зрештою, визнання цього лише вказувало на мою наївну сліпоту й глухоту, адже люди ні з того ні з сього так не змінюються, не псуються. Вони такі постійно: просто дивитися потрібно не очима, а душею, бо все явне тліє всередині. Та все ж від правди дітися було нікуди. Я повелася на гарненьку вроду і солодкі промови, довірилася першому зустрічному, відчувши себе вразливою й самотньою по смерті батька, тому не дивно, що залишилась із розбитим серцем і ледь не пошматованою гідністю.

Та це пусте. Переживу. Бо іншого вибору не маю.

Зготувавши вечерю й виправши одяг, вляглася відпочивати. На душі після діалогу з Орестом було якось геть гірко, думала, сон не візьме, проте вартувало заплющити очі, як світ Морфея розгорнув переді мною свої безмежні простори.

***

Наступний день розпочався з чергової неприємної метушні. Орест, визвірившись на весь світ, збирав людей іти до лісу на полювання: хотів убити того вовка, що зіпсував йому репутацію позаминулого вечора. Охочих, на диво, виявилося багато. Вочевидь, люди хотіли переконатися, чи направду не вигадана історія з нападом, і, ясна річ, прислужитися перед синочком старости.
Моє серце стиснулося від жалості до звірини. Та вдіяти нічого не могла, залишалося лише сподіватися, що мій ікластий рятівник не попадеться на очі мисливцям. Взагалі було б добре, якби ця вилазка обійшлася без жертв. Та це, на жаль, видавалося малоймовірним, враховуючи непоборну рішучість чоловіків прийти не з пустими руками.

- Побажаєш нам удачі? – криво всміхнувся Орест, кинувши на мене погляд.

Зарано радіє, гад.

- Іди до біса! – прошепотіла одними губами, від чого посмішка сповзла з обличчя парубка.

Затримуватися біля компанії озброєних чоловіків не стала, продовживши свій шлях до Марфи. З-поза ранку я вже навідувала її: жінка трохи прихворіла, тому всі свої знахарські справи тимчасово переклала на мене. Роботи було не багато: в тітки Марини син ногу порізав – наклала пов’язку, а в дядька Ернеста жінка після пологів тяжко відходить – віднесла ліки. Залишилося перевірити загальний стан чужинця і мазями змастити рани. От цього я боялася й воліла б не робити, але лікарській справі особисті почуття не завада. Довелося йти до будинку пана Тераки. Але спершу забігла додому поновити запаси лікувальних засобів.

Чужинець, мушу визнати, виглядав значно краще. Рани на ньому загоювалися швидко, синці й без того давно минули. От тільки я не могла збагнути одного: під час тієї страшної нічної зустрічі у свято Серця чоловік виглядав абсолютно здоровим, проте зараз стан його, хоч і здавався задовільним, проте однаково залишався кепським. Як таке взагалі можливо? Невже тієї ночі просто вдавав хороброго перед другом, аби той не хвилювався? Нічого не втямлю.

- Добридень! – привіталася, увійшовши до кімнати, в якій жив іноземець.

- Знову ти, – всміхнувся той, начебто, радісно, - а я вже й засумував.

Із відповіддю не знайшлася, тому просто промовчала, виклавши на тумбу баночки з мазями, антибактеріальні розчини та нові бинти. До того ж настрою на жарти не було, він загубився десь дорогою, підозрюю, під час розмови із тим зазнаним кретином.

- Вродливим дівчатам не личить бути похмурими, – не відстав чоловік, після чого зловив метушливу мене за руку, легенько смикнув на себе й проникливим тоном запитав: - Що сталося?
Здригнувшись, обережно вивільнила кінцівку, коротко кинувши:

- Нічого.

- Брехати не вмієш, – констатували факт, - іще одна чеснота у твою скарбничку.

- Задеріть, будь ласка, сорочку, – попросила зосереджено.

Хворий слухняно виконав прохання, оголивши свій, майже, ідеальний торс. Розчервонівшись, миттю розвернулася до нього спиною. Коли на тілі чужинця були страшні криваві рани, відчуття сорому накривало мене зі значно меншою силою. Проте тепер, коли шкіру розсікали лиш тонкі неглибокі порізи та рожевуваті рубці, приховати красу тренованого тіла було важко, якщо взагалі можливо. А я, варто зізнатися, не настільки компетентний і професійний лікар, як Марфа: зараз аж ніяк не можу сприймати цього індивіда суто як пацієнта. Вихована жінка в мені просто таки волає, що все це проти правил пристойності.

- Чому злякалася? Настільки огидний? – долинуло тихо гірке.

- Ні, – похитала головою, чомусь зніяковіло додавши пошепки: - навпаки.

В кімнаті повисла незручна мовчанка. Щоки запалали від сорому, а серце забилося швидше. Що я щойно зморозила? І що він про мене тепер подумає? Чи не вважатиме надто легковажною? Дарма я не стрималася. Вартувало змовчати.

- Зробіть ласку, замініть пов’язки самотужки, – промовила швидко й, підхопивши сумку з іншими ліками, вибігла з будинку. Я потребувала свіжого повітря. Воно мусило позбавити мене від недоречного спантеличення, аби я більше не нагадувала спілий помідор.

- Не надто професійно з твого боку, так легко відмовлятися від своїх обов'язків. Я не достатньо вмілий, тому сам бинти не зміню. Допоможеш? – долинуло ззаду.

Видихнувши з досадою, приречено розвернулась, ледь не зіштовхнувшись носом із широкою грудною клітиною, майже, чистою від тонкого темного волосся і злегка блискучою від поту. Звела погляд догори й проковтнула грудку, що тяжко стала поперек горла. А коли чоловік схилився до мене так близько, що наші щоки ледь не торкалися одна одної, здалось, мої ноги от-от відмовлять.

- Ти дуже мила, коли ніяковієш, – тихо шепнули мені на вушко, після чого вклали в руку матеріал для перев'язки, додавши дорогою до кімнати: - Гадаю, ґанок не найкраще місце для лікувальних процедур. І не стій на порозі: якщо захворієш від протягу, мені стане дуже сумно. Таки твоя компанія значно приємніша, ніж компанія старої.