Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Це щойно був комплімент? – чомусь, увагу я звернула лише на перші слова чужинця. Вони теплом віддались у грудях, але я... змусила себе прийти до тями легким ляпасом. Ні, мені чудово знайоме це почуття, і я геть не хочу його відчувати.

Знову.

Не відійшла ще від першого разу.

Закоханість чи симпатія зараз у моєму житті геть не доречні, я не хочу дати їм шанс на існування й розвиток. Це не правильно. Це не потрібно. Я ще не готова. Та й не хочу бути. Мені вистачило. Самій жити значно легше.

Я мовчки повернулася до кімнати і з похмурим виразом обличчя, намагаючись не зосереджувати погляд на окремих рельєфних ділянках чужого тіла, взялася за роботу. Чоловік увесь цей час теж мовчав, пильно за мною слідкуючи. Це створювало певне напруження, та я безперервно нагадувала собі, що повинна поводитися стримано і компетентно, інакше вибрана професія не принесе насолоди. Якої, втім, і без того мало.

- Ти завжди така? – поцікавився пацієнт, відкинувшись на м'яку, високо поставлену подушку.

- Яка? – розгубилася.

- Нервова. Похмура. Недовірлива...

- Ні. Лише поруч з особами, чиї друзі погрожують мені холодною зброєю.

Збрехала, бо цей стан мене займав дедалі частіше з різних причин. Спершу зрада коханого, тоді вторгнення ще одного чужинця, опісля спроба Ореста мене збезчестити, а тепер це дурнувате полювання... Якщо так продовжиться і надалі, я взагалі забуду, як це: бути щасливою й у безпеці.

Чужинець усміхнувся одним краєчком губ.

- Деркан просто шукав спосіб дістатися до мене, – знизав плечима, не виказуючи жодним мускулом свого обличчя, що хоча б трішки почувається винним. - Але він не заподіяв би тобі шкоди. Без мого дозволу.

Та якби цей дозвіл був, я б без сумнівів давно спочивала в печері Прощань.

Тілом пройшлися мурахи. Чомусь, захотілося подякувати, але я прикусила язик. Проявлене чужинцем милосердя – мізерне, враховуючи, що для нього зробили ми з Марфою. Та й милосердям назвати це складно.

Ех... Я б воліла з цим індивідом ніколи не знатися, та маємо, що маємо.

- Чому ви вирішили залишитися? Чому не пішли зі своїм приятелем? – мені б дуже хотілося, щоб так і сталося тієї ночі. Тоді б я не почувалася так... неоднозначно поруч із цією особою.

- Зараз я потребую допомоги. Щоб ця потреба щезла, мушу дочекатися прибуття декого, – туманно, та все ж відповіли на запитання.

- Кого? – негайно ж перепитала. - В нас тут гостей не люблять. І вашим не будуть раді.

- Мої гості не мають нужди у запрошеннях чи дозволах. Запевняю, їх не цікавить привітність чи добродушність тутешніх мешканців. Вони просто прийдуть. Прийдуть по мене.

- І коли ж це станеться? – між нами утворився дивний, навіть загадковий зоровий контакт. Очі дивилися в очі, уважно, грайливо, застережливо. Я не могла пояснити напевне, що відбувається, просто не здатна була відвести погляд. Ніби зачарована, дивилась у медову безодню, тонула в ній добровільно, беззаперечно й геть не кліпала. Як і він.

- Скоро, – коротке й усміхнене, - щойно я отримаю те, чого прагну.

- І чого ви прагнете? – затамувала подих, наче збиралася почути щось надзвичайно важливе, або навіть бентежне.

Атмосфера в кімнаті давно стала якоюсь таємничо-хвилювальною. Наче два змовники обговорювали щось важливе, проте секретне й небезпечне. Від цього на мить стало смішно. Проте лише на мить, бо далі я почула хрипле:

- Не «що», а «кого».

По шкірі побігли мурахи. Відчувши незначну важкість у легенях, нарешті вдихнула повітря, розірвавши зоровий контакт. Мені стало моторошно знаходитись у компанії чужинця, саме тому я забарилася збирати речі.

- Мені вже час, – кинула розгублено, зібрала швидко свої речі й вискочила до виходу так само стрімко, як це було нещодавно.

Самотній будинок здавався небезпечним місцем, коли в ньому перебували лише ми двоє. Чужинець чимось був схожий мені на хижака, котрий чи то чатував свою жертву, чи то просто грався з нею. І не важко здогадатися, що з цією жертвою я зараз асоціювала себе.

Дурна уява.

- Я сказав щось не те? – долинуло навздогін.

- Ні, ми трохи засиділися. Година вже пізня, а я збиралася повернутися до настання темряви.
За розмовами час пройшов непомітно. Вулиця геть опустіла. Позаяк, мій будиночок стояв під самим лісом, повертатися додому затемна було трохи лячно. Хтозна, які небезпеки чатують в густих кущах. У нас не лише дикі звірі під боком, а й навіжені люди. В останньому вже двічі переконалась.

- Я можу провести, – викликався чужинець, чиє ім’я я досі не дізналась.

- Не потрібно, дякую. Доброї ночі! – кинула через плече, проте тієї ж миті завмерла на порозі. Серце стурбовано впало у п'яти, підвівши до горла нудоту.

Саме в цей момент із лісу почали виходити мисливці. Вони радісно щось горланили й тягли за собою сітку із чимось важким. Навіть із цієї відстані я побачила чорне хутро й осквернену багрянцем зброю.
Невже?

Як вони... Так швидко?

- Зловили! – викрикнув Орест радісно. - Убили звіра!

Щось у грудях боляче стислося. На очі швидко набігли непрохані сльози, проте я їх суворо змахнула. Нічого показувати цьому гадові, що йому вдалося мене зачепити. Я не доставлю йому такого задоволення.

- Що там? – поцікавився спокійний бас з-за моєї спини. - Чому заціпеніла?

- Вони таки піймали його, – голос мимоволі здригнувся, а в горлі стала туга грудка.

Проходячи повз нашу двійку, Орест зупинився й, гордовито здійнявши груди, оббризкані кров'ю жертви, поглянув на мене.

- Як і обіцяв, – жартівливий уклін, - небезпечного вовка піймали та знешкодили. Можеш тепер гуляти лісом спокійно, моя люба.

Останнє було сказано з такою нудотною зверхністю, що аж бридко стало. До мене не просто донесли інформацію, а прямо натякнули, хто в цій битві переможець. Я ледве стрималась, аби не розірвати цьому нахабі його пихату пику. Та не втрималась від колючого: