Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

сцени? Але, може, вона його й не читала. Я сумнівалася, що вона мала гроші, щоб придбати її, треба було подарувати їй примірник. Спершу це здалось мені гарною ідеєю, але потім я її відкинула. Ліла досі була важливішою для мене, ніж будь-хто інший, але я не могла наважитись піти до неї. Я не мала часу, мені треба було багато вчитися, не зволікаючи. Зрештою, завершення нашої останньої зустрічі – у халаті поверх пальта вона стояла у дворі фабрики перед вогнищем, де горіли аркуші «Блакитної феї» – означало остаточне прощання із рештками дитинства, підтвердження того, що наші шляхи вже розійшлися. Можливо, вона просто сказала б: «Я не маю часу читати твою книжку, бачиш, як мені живеться?» І я йшла далі своєю дорогою.

Тим часом, хай якими були для цього причини, книжка продавалася дедалі краще. Якось зателефонувала Аделе й зі звичною сумішшю іронії та теплоти сказала мені: «Якщо так піде далі, ти геть розбагатієш, і тоді навіщо тобі здався той бідолашний П’єтро?» А потім передала слухавку чоловікові. Мовляв, Ґвідо хоче поговорити з тобою. Я розхвилювалася, з професором Айротою я розмовляла дуже рідко, і з ним я ніяковіла. Але батько П’єтро говорив дуже сердечно, привітав мене з успіхом, іронічно відгукнувся про надмірну соромливість моїх ганителів, заявив, що в Італії середньовіччя надто вже затяглося, похвалив за те, що я сприяю модернізації нашої країни, і всякі такі речі. Нічого конкретного про роман він не сказав, було очевидно, що він його не читав, бо був особою занадто зайнятою. Але було гарно з його боку висловити мені підтримку й повагу.

Не менш прихильно поводилася і Маріароза, вона теж усіляко хвалила мене. Спочатку здалося, що вона збирається говорити про книжку детальніше, але потім схвильовано змінила тему й сказала, що хоче бачити мене в університеті: на її думку, було важливо, щоб я брала участь у тому, що вона назвала нестримним потоком подій. «Приїзди завтра ж, – умовляла вона мене, – ти бачила, що діється у Франції?» Я була в курсі, бо не відходила від старого блакитного, вкритого шаром жиру радіоприймача, який мати тримала на кухні, і сказала їй: «Так, це чудово, події в Нантері, барикади в Латинському кварталі». Але вона, схоже, знала про це набагато більше і сама була у вирі подій. Вона разом із товаришами збиралася гайнути в Париж і запропонувала мені поїхати з нею автомобілем. Пропозиція була спокуслива. Я сказала: «Гаразд, подумаю». Податися в Мілан, потім до Франції, приїхати у повсталий Париж, виступити проти брутальності поліції, пірнути з усіма особистими проблемами в саму розпечену магму подій цих місяців, знов пуститися в подорож за межі Італії, як я це зробила разом з Франко кілька років тому. Як гарно було б поїхати з Маріарозою, єдиною дівчиною серед моїх знайомих, яка була така позбавлена упереджень і така сучасна, так цікавилася подіями у світі, говорила про політику так само вільно, як чоловіки. Я захоплювалась нею, адже дівчат, які б вирізнялись на тлі інших під час цього розгардіяшу, було небагато. Молоді герої, які на свій страх і ризик сміливо виступили проти насильства реакційних сил, звалися Руді Дучке або Даніель Кон-Бендіт[3]. І, як у фільмах про війну, де були тільки чоловіки, жінкам важко було ототожнюватися з ними, їх можна було тільки любити, поділяти їхні погляди, хвилюватися за їхню долю. Мені спало на гадку, що серед тих товаришів Маріарози міг бути й Ніно. Вони знайомі, тож це цілком можливо. О, зустрітися з ним, пірнути разом у пригоду, разом наражатися на небезпеку! Так і минув день. Тепер на кухні було тихо, батьки спали, брати ще вешталися десь по вулицях, Еліза милася, зачинившись у туалеті. Вирушити в дорогу, завтра ж рано-вранці.

13

І я вирушила, але не до Парижа. Після парламентських виборів того бурхливого року Джина організувала мені подорож різними містами задля просування книжки. Я почала з Флоренції. Мене запросила на педагогічний факультет одна професорка, приятелька друга родини Айрот, і так я опинилася перед трьома десятками студентів і студенток одного з альтернативних курсів, які були тоді такі популярні в неспокійних університетах. Мене відразу вразило, що багато дівчат були ще гірші, ніж їх описував мій майбутній свекор в «Іль Понте»: погано вдягнені, невміло нафарбовані, сумбурні й надто емоційні у висловлюваннях, незадоволені іспитами, сердиті на професорів. На прохання професорки я з великим ентузіазмом висловилась про студентські маніфестації, зокрема ті, що відбувалися у Франції. Я козиряла тим, що вивчила, і була задоволена собою. Я відчувала, що висловлююсь ясно й переконливо, що дівчатам найбільше подобається те, як я говорю, вони захоплюються моєю обізнаністю, тим, як управно я зачіпаю складні світові проблеми, укладаючи їх у логічну картину. Але швидко я зрозуміла, що мені не хочеться навіть словом згадувати про свою книжку. Мені було ніяково про неї говорити, я боялася реакції, подібної до тієї, яку вона викликала в нашому районі, я воліла коментувати часописи «Квадерні П’ячентіні» або ж «Манслі Ревю». Але ж мене запросили саме для цього, і хтось уже просив слова. Перші запитання стосувалися труднощів, що їх зазнала моя героїня, намагаючись порвати з середовищем, у якому народилася. Тільки наприкінці якась дівчина – пригадую, вона була дуже висока й страшенно худа – попросила, перебиваючи саму себе нервовим смішком, пояснити, чому я вважала за потрібне вписати в так гарно викладену історію цей сороміцький епізод.

Я збентежилась, може, й почервоніла, і стала наводити різні соціологічні міркування. Тільки в кінці згадала про потребу відверто розповідати про будь-який людський досвід, навіть той – наголосила я – про який нам зовсім не хочеться говорити, а тому ми замовчуємо його навіть перед самими собою. Моя відповідь усім сподобалась і повернула мені симпатію аудиторії. Професорка, яка мене запросила, схвалила мої слова й сказала, що поміркує над ними й напише мені.

Після її схвалення я вирішила запам’ятати цю фразу й повторювала її у всіх виступах. Я часто нею послуговувалася, спілкуючись із публікою: говорила то жартівливо, то драматично, раз стисло, а раз оздоблюючи вигадливим словесним орнаментом. Особливо невимушено я почувалася на вечорі в туринській книгарні, де я без жодного зніяковіння виступала перед досить численною публікою. Я вже звикла, що хтось завжди прихильно або ж провокативно питає мене про той епізод з сексом на пляжі, тим паче, що моя вже готова, дедалі більше відшліфована відповідь гарантувала мені успіх.

На прохання видавництва до Турина зі