Читати книгу - "Зроби цей крок, Тетяна Овчіннікова"

13.

Канікули промайнули, як одна мить. Я тільки й змогла побачити, що моя матуся дуже щаслива разом з Володимиром. Він був частим гостем у нашому домі. І щось мені підказувало, що вони недовго житимуть нарізно після мого від’їзду. Надто вже їх притягувало одне до одного.
От би й мені з Артемом так…
Але від хлопця не було ні слуху ні духу. Можливо він, як і я, піддався магії новорічної ночі, а ранком все видалося в іншому світлі. Скільки разів у мене підіймалася рука, аби зателефонувати хлопцеві. Чи хоч повідомлення написати. І кожного разу щось стримувало. Невпевненість? Нерішучість? Хто зна…
Але й Артем мовчав. Чекав кроку від мене? Чи просто не бажав спілкуватися?
В будь-якому випадку, почався новий семестр, а між нами так нічого й не змінилося. Так, інколи перекидалися кількома фразами, та й по всьому.
Аж поки наприкінці лютого у мене не трапилася пригода. Коли увечері після занять у танцювальній студії я спробувала відімкнути замок, то ключ просто репнув у мене в руках: ручка залишилася у мене в пальцях, а лезо, яке я вже вставила в замкову щілину, так там і стирчало. Причому зламалося вщерть з секретом, ані на міліметр не виступаючи, так, що вхопитися було ніяк.
І так, і сяк покрутившись, вирішила йти до комендантки гуртожитку. Та поспівчувала моєму горю, та нічим завадити не могла. Дядько Павло, який працював у нас штатним слюсарем, уже відзначив своє радянське свято і до ранку був, м’яко кажучи, не в змозі мені допомогти. Вільних кімнат, де я б могла переночувати, у гуртожитку не було. Комендантка тільки руками розводила, пропонуючи напроситися на нічліг до когось зі знайомих. А до кого? Всі мої товариші, що жили в цьому гуртожитку, мали такі ж самі малюсінькі кімнатки, як і я. Там самому було ніяк розвернутися. Що вже казати ще й про мене. А Лія, до якої я могла б поїхати, як на зло, вчора разом з Ярославом і Євгеном полетіла на відпочинок у якусь теплу країну.
На думку спав Артем. От у нього кімната якраз була просторою, я б могла розміститися на підлозі й не дуже йому завадити. То телефонувати, чи як?
А може все ж таки вдасться витягти той клятий шматок ключа? Але кого б я не просила, кого б не ловила коридорами, всі як один стверджували, що без спеціального інструменту ніяк мені не зарадять.
Довелося набиратися хоробрості й таки телефонувати Лісовцю.
Гудки йшли і йшли, а хлопець не поспішав приймати виклик. Я вже хотіла натиснути відбій, коли почула в трубці:
- Слухаю.
- Артеме, привіт, - а що далі? Як почати непросту розмову? А може він взагалі деінде? Це й вирішила з’ясувати найпершим: - Ти в гуртожитку?
- Якраз доходжу, - хоч одна радісна новина! – А що?
- Мені дуже соромно, але я не знаю, до кого звернутися.
- Що трапилося? - в голосі прозвучала тривога.
- У мене ключ зламався в замку. Я не можу потрапити до своєї кімнати. А слюсар прийде тільки завтра.
- І?
Що «і»? Невже не зрозуміло? Доведеться благати:
- І я б хотіла напроситися до тебе переночувати, бо йти мені нікуди.
На тому боці почулося важке зітхання:
- Трясця, Ніко, вмієш ти здивувати! Де ти зараз?
- Та коло своїх дверей.
- Четвертий поверх, кімната 431?
- Так.
Звідки він знає?
- Зараз піднімуся.
І скинув виклик. І як це розуміти? Він пустить мене на нічліг?
Я б сама могла спуститися до нього, але покірно залишилася чекати. Зовсім скоро на поверсі зупинився ліфт і звідти вийшов Артем. Роззирнувся, і, побачивши мене, попрямував у мій бік.
- Що тут у тебе? Показуй.
Я лиш махнула на двері, які, мов насмішка, шкірилися зламаним ключем. Лісовець наблизився, провів пальцем по замковій щілині й стиха вилаявся.
- А що дядько Павло?
- П’яний, як чіп.
Хлопець вагався, а я розуміла, що він – моя остання надія, тому продовжила вмовляти:
- Я чесно не займу багато місця. Ляжу собі десь в куточку, та нехай і в кухні, ти навіть не помітиш мене. А вранці одразу ж піду.
- Не помітиш тут тебе, - буркнув собі під носа Артем. І вже голосніше додав: - Ходімо.
Я ледь не підстрибом поскакала за ним слідом до ліфта.
Уже зайшовши до його кімнати, роззирнулася у пошуках місця, де мені буде найкраще влягтися. По всьому виходило, що найзручніше місце для мене буде вздовж його ліжка. Тільки крісло доведеться відкотити, але я будь-якої миті можу подати його власнику.
Вже почала пояснювати свою геніальну думку Артемові, як була зупинена його фразою:
- Не мели дурниць!
- Що?
- Що «що»? Яка в біса підлога? Ти температуру в кімнаті бачила? Захворіти хочеш?
Так, температура в гуртожитку підтримувалася на нижній граничній нормі – 18 градусів. В принципі нормальна, але й справді не для спання на підлозі.
Артем же продовжував:
- Ковдра у мене всього одна, і віддавати її тобі я не збираюся.
- То як же бути?
- Як-як?! Ляжеш зі мною, буду ґвалтувати тебе усю ніч.
Я сторопіло дивилася на хлопця і не могла повірити своїм вухам.
- Господи! Ти що повірила? Ти мене бачила взагалі?
А це тут хоч до чого? Бачила, і згоряю від бажання, та не казати ж йому?
- Разом ляжемо - нічого я тобі не зроблю, - продовжував Артем. – А вкриємося однією ковдрою, так ще й тепліше буде. Такий варіант тебе влаштує?
Все ще не в змозі вимовити й слова, просто кивнула.
- От і добре. Ти ж щойно з танців прийшла?
- Так.
- Тоді лови рушник і піжаму – вони чисті – і дуй до душу, він в кінці коридору. А я поки придумаю, чим нам повечеряти.
З душу я вийшла чиста і розпарена, проте морально не готова до ночівлі в одному ліжку з Артемом. Добре, що дорогою мені ніхто не трапився і не побачив мене у великій теплій чоловічій піжамі! Ото була б тема для розмов!
У кімнаті приємно пахнуло яєчнею – Артем саме возився коло плитки. Побачивши мене, він запитав:
- Досмажиш? Тут зовсім трохи лишилося. Кулінарної вишуканості не обіцяю, як кажуть «що маємо».
- Все гаразд. Ти й так не зобов’язаний мене годувати. І я все дороблю.
- Тоді я в душ. Холодильник у твоєму розпорядженні. Вигадаєш ще щось – буду тільки радий.
З того набору продуктів, що зберігався в холодильнику Артема, нашвидкуруч я могла вигадати лише жарену картоплю, чим і зайнялася. І коли Артем за пів години повернувся до кімнати, страва була вже майже готова – залишилося тільки посолити, ще раз перемішати та вимкнути, лишивши на деякий час під кришкою.
Хлопець потягнув носом і задоволено усміхнувся, а потім з таким апетитом уминав мою картоплю, що задоволено усміхалася уже я.
А тоді якось непомітно прийшов час вкладатися до ліжка. І ось тут мене накрила хвиля збентеження.
Яку, на щастя, Артем швидко розігнав своїми словами:
- Лягай до стіни, я ляжу скраю. Ліжко не надто широке, та й ковдра теж, тому, скоріше за все доведеться притискатися одне до одного. Ти як? Стерпиш мене у себе під боком? – хлопець усміхався.
- Ну ти ж мене стерпиш якось. Я чим гірша? – усміхалася у відповідь, а сама вже виконувала все, що він мені казав.
Артем відкинув усю ковдру на мене, звільнивши свою половину і переніс своє тіло з коляски на ліжко, потім по черзі закинув ноги й відсунувся від краю. А далі відкинувся на подушку (яких, на щастя, було дві) і мовив:
- Вкриєш мене ковдрою?
Я на мить здивувалася, а потім зрозуміла, що мені й справді зробити це буде набагато простіше.
- І перевір, будь ласка, чи добре вкриті мої ноги, бо я не відчуваю, а вночі можу замерзнути.
Я слухняно виконала все, що він просив і зрештою витягнулася вздовж його гарячого тіла. Артем потягнувся, аби вимкнути світло бра і вже сам вкрив наші плечі.
Так і лежали якийсь час, допоки хлопець не випалив:
- Ні, це просто неможливо.
А після цього з допомогою рук переклав свої ноги, сам перевернувся на бік, сам же перевірив, чи не сповзла ковдра, а потім раптом притягнув мене спиною до себе, голову мою вклав собі на плече, а іншу руку опустив мені на талію.
І зі словами:
- Так набагато краще! – просто заснув.
Як не дивно, але я закипіла майже слідом за ним, зігрівшись і розслабившись у його зручних обіймах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍