Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Татарин обережно поворушив пальцями ноги, намацуючи заховані в чоботі вже зібрані монети. Один дукат і п'ять срібних талерів. Разом з тими грошима, які Мустафа розраховував виручити за козака, їх цілком вистачило б і для того, щоб придбати намет, і на бакшиш родичам нареченої, і на весільний бенкет. А ще, він розраховував узяти в поміч дружині, яку-небудь молодицю і пару корів. Тепер же — або про корів доведеться забути, або від невільниці відмовитися. Дружина, звичайно ж, зрозуміє і не дорікатиме. Але радощів у новому домі буде менше...

«Віслюк і син віслюка... — вкотре подумки вилаяв пастух загиблого одноплемінника. — Щоб Аллах прогнав тебе з Садів Благодаті поганою мітлою! Нехай мангус* (*тат., — злий дух) з’їсть твою душу! Щоб шайтани грали твоєю пустою головою в чаевхан!»* (*тат., — гра, прародителька поло)

Від перезбудження син Керима всього лише на мить забув, що злих духів ні в якому разі не можна згадувати після заходу сонця і негайно був покараний.

Спершу почувся рівний перестук кінських копит... Чуйне вухо табунника відразу визначило, що це повертається Фарух, якого молодий пан посилав добити гяура. Але, щось у ході коня насторожувало. Надто непевна була, не відчувалася рука вершника. Неначе тварина йшла з власної волі, а не керована людиною...

Мустафа насторожився, піднявся на ноги і підкинув у багаття хмизу. Тепер йому було потрібне полум’я. Виждав трохи, але оскільки кінь зупинився за межею світла і далі йти не збирався, табунник взяв в руки палаючу гілку і рушив назустріч.

— Фарух, це ти? — запитав, коли зміг розрізнити на тлі сіріючого неба силует вершника. — Де ти так забарився? Бек уже запитував про тебе? Чого мовчиш?.. Чому не злазиш і не йдеш до багаття? Заснув чи що?

Одноплемінник продовжував мовчати і навіть не поворухнувся.

— Ну так, ти завжди любив поспати, це всі знають... А у твоєї карлигач* (*тат., - ластівка) хода м'яка, немов повсть копитами розстелено.

 Мустафа підніс вогонь ближче. Кобила тут же підвела голову, стривожено фиркнула і позадкувала.

— Тихо, тихо... — татарин затоптав гілку і зробив крок вперед, бажаючи перехопити вуздечку, і тільки після цього подивився вгору, щоб розгледіти обличчя вершника.

Краще б не бачив...

У Фаруха (в цьому табунник не помилився) не було голови. Точніше сказати — він тримав її під пахвою, як диню.

Мустафа син Керима не був воїном, але стріляти з лука умів не гірше. Інакше табун від вовків не вберегти. Його крик ще дзвенів у повітрі, а руки звично висмикнули з сагайдака лук і одна за одною випустили в страховидло декілька стріл. Даремно... Безголовий вершник навіть не здригнувся. Як не намагайся, а небіжчика ще раз не можна вбити.

Зате, коли одна зі стріл вибила з-під пахви мерця моторошну ношу, і відрубана голова, впавши на землю, покотилася в бік Мустафи, татарин, не пам'ятаючи себе від жаху заволав, зриваючи голос:

— Мангус! Мангус! — і кинувся навтьоки.

Коли у нічну пору на полювання виходять Пожирачі душ, на зброю надії немає. Залишається лише бігти щодуху, благаючи Аллаха тільки про одне: щоб ті, хто тікає поруч з тобою, виявилися менш моторними, а сонце зійшло швидше...

Не тямлячи себе зі страху, Мустафа не помітив, як немов з-під землі виріс і кинувся навперейми той самий гяур, якого вони стратили лютою смертю. Втім, навіть якщо б і побачив — це нічого б не змінило. Злякатися ще сильніше він просто не міг.

Стрибок, розворот, удар... Гостра сталь блискавкою полоснула людолова по горлу, — і татарин, захлинаючись кров'ю, впав на землю. Зробивши безталанну красуню Гюльнару вдовою вдруге...