Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Розділ 6

Якщо я правильно порахував час, то таймер спиниться через два місяці, а це… насторожувало. Але ще більше насторожував Емікс — голограма нездатна відчувати та проявляти будь-які емоції. А його погляд був сповненим жалю… М'яко кажучи, я просто розгубився.

— Еміксе, гадаю, я маю право знати, що відбувається…

— Згодом, Дем'яне. 

— Ні! — і показово схрестив руки перед собою, зсунувши брови. — Далі я не допомагатиму.

Та Емікс повільно повернув голову на дорогу, а потім знову на дисплей.

— Допомагатимеш. 

Я аж фиркнув від такої самовпевненості.

— Як на голограму, у тебе занадто багато впевненості…

— А я голограма? — запитав він, насмішкувато дивлячись на мене, мабуть, чекаючи моєї реакції.

Здається, тепер я знову завис. Адже бачив перед собою саме голограму, але те, з яким наголосом він це сказав… Словом, моя цікавість ще більше потребувала відповідей та почала ще більше розпирати мене зсередини.

— Тоді хто ти? — та вже був невпевненим, що дійсно хотів це знати.

Чи таки хотів?

— Важливо не те, хто я, Дем'яне, а те чи впораємося ми…

— Ти керуєш Етеріалом, принаймні це моя думка, зламуєш будь-яку систему, і мою зокрема, але не впевнений щодо якоїсь роботи?

— Не якоїсь! — грізно заперечив він, зиркнувши на мене. — І це перше, що ти мусиш усвідомити. Якщо ти досі вважаєш, що події XXI століття мало не знищили вас і то було найстрашніше, що трапилося з людством, то ти помилився.

На якийсь час я замовк, уважно вглядаючись у голограму. Звісно, слова Емікса занепокоїли мене, але ж він міг і чогось не договорити… Або ж свідомо маніпулював мною, як то було досі.

— Це ти зараз навмисно мене плутаєш, аби уникнути відповіді? — запитав, примруживши очі. — Так от, навіть не мрій. 

Він не відповів, але лише тепер помітив, що ми вже й під’їхали до мого будинку. Помітив тата у вікні, який обмінявся поглядом з Еміксом. Він точно в курсі, але вже навіть не плекав надій, що промовиться словом — директорія. 

— Варто попоїсти, Дем’яне, — сказав Емікс мені в спину.

— Ага, то є найменша моя проблема, але дякую за турботу, — кинув наостанок, озирнувшись.

Мій сарказм він точно зрозумів, бо впіймав легку посмішку. Не вичікуючи нічого більше, пішов до дому, а автівка повільно відкотилася від будинку, доки не зникла за поворотом. 

Вже в самому домі батьки лише супроводили мене мовчазними поглядами. Тепер в мене й сумнівів не було, що і вони знали більше за мене. Після обіду, досить калорійного, як встиг відзначити, батько почав збиратися на вихід. Вкотре ігнорував мою спробу дізнатися хоч щось, а натомість лише додав у прочинене вікно автівки:

— Просто довірся, Дем’яне. Те, що на тебе покладено — варте цього…

— Але на кону ваші життя, тату…

На мить він розгубився, але одразу ж всміхнувся.

— І тому роби, що кажуть, малий. Я вірю в тебе.

Та я лиш мотнув головою, бо геть нічого не розумів, а вже слідом батькове авто, прискорюючись, зникло з поля зору. Якийсь час дивився у ту порожнечу, на людей які подекуди снували вулицею, на автівки та на небо, яке саме гримнуло. Так само сіре… Вісімнадцять років навіть жодного справжнього променя не побачив… А так хотілося.

*

— Бачу хтось не в гуморі? — вже згодом промовив Емікс, зустрівши мене на респі.

— Дуже смішно. Кажи, що робити, поки не передумав, — буркнув до нього, оминувши.

— І навіть не переодягнешся?

От вже навіть не дивлячись, бачив його задоволену мармизу. Він почувався переможцем. Але нехай, адже ігнорувати ще й батькові слова я не міг — занадто висока ціна стояла на кону… Невідомості.

— Ні.

Перед Еміксом виникла консоль з незрозумілим керуванням, написи на якій я не міг розібрати. Ніде раніше не зустрічав такої мови. Втім, мій провідник щось там натхненно шукав чи то вводив… Після чого мій костюм, справжній, а не це віртуальне трико на мені,  дивно пронизало моє тіло. Машинально моє тіло сіпнулося і я зістрибнув із платформи, мало не впавши. Коліна чомусь не тримали, опускаючи мене додолу, а тілом ніби досі проходив струм, тільки от хтось бавився із напругою. Знявши окуляри, я намагався віддихатись і вгамувати серцебиття. На мить поглянув на кріплення, якими знехтував цього разу, а потім на наруччя костюма, дисплей якого висвітлював тіло людини на фоні якого тривало щось, схоже на завантаження даних. Доволі таки повільно, я б сказав. Бо слідом виникало запитання, що буде далі, коли дійде до ста?

— І що це зараз було?.. — запитав у порожнечі, але на що почувся голос у вусі:

— Хтось дещо слабкодухий і вкотре ігнорує паски безпеки, — реготнув Емікс. — Повертайся, не час відсиджуватися.

Пройшовши на платформу, знову одягнув окуляри. Незвичні відчуття в тілі не полишали, але, скреготнувши зубами, повернувся в Етеріал.

— Це що за хрінь, Еміксе?

«Вам видано попередження, Мисливцю!» — прийшло одразу повідомлення на моєму наруччі, через що я гнівно зиркнув на задоволеного Емікса.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍