Читати книгу - "Учитель"

свої мізки, коли туди дістанетесь. Я знаю Брюссель майже так само добре, як N., і впевнений, що вам він підійде більше, ніж Лондон.

— А як щодо роботи, містере Гансдене? Мушу їхати туди, де можна знайти роботу; але як отримаю рекомендації; як заведу знайомства; де знайду роботу в Брюсселі?

— У вас знову говорить обачність. Ви кроку не ступите, не прорахувавши заздалегідь кожного дюйма. Чи нема у вас аркушика паперу та ручки з чорнилом?

— Думаю, що є, — і я з готовністю витягнув письмові приладдя, бо здогадався, для чого це все.

Він сів, черкнув кілька рядків, згорнув аркуш, запечатав його, підписав адресу і простягнув мені.

— Ось, містере Обачносте, початковий засіб, що допоможе вам зрубати перший сучок на тернистому шляху, всіяному труднощами. Я знаю, юначе, що ви не з тих, хто стрімголов мчить уперед, перед цим добряче не роззирнувшись довкола, і ви маєте слушність. Необачна людина викликає у мене відразу, і ніщо ніколи не змусить мене допомагати такій людині. Безрозсудний щодо себе вдесятеро безвідповідальніший стосовно інших.

— Сподіваюся, що це рекомендаційний лист? — запитав я, беручи послання.

— Із ним у кишені вам не загрожують злигодні, що, по-вашому, є приниженням: принаймні, я так вважаю. Особа, якій ви покажете цього листа, зазвичай має два чи три вільних респектабельних місця — і рекомендації для них.

— Це мене цілком влаштовує, — сказав я.

— То де ж ваша вдячність? — вимогливо запитав містер Гансден. — Невже ви не вмієте казати «дякую»?

— У мене є п’ятнадцять фунтів та годинник, якого мені подарувала хресна вісімнадцять років тому, — такою була моя доволі нелогічна відповідь, і подумки я визнав себе щасливою людиною та пообіцяв, що нікому не заздритиму в цьому християнському світі.

— А вдячність?

— Якщо все буде добре, містере Гансдене, я вирушу вже завтра і не залишуся жодного зайвого дня в N.

— Дуже добре — але ж тільки природно висловити вдячність людині, яка вам допомогла — тож поспішайте! Вже майже пробило сьому. Я чекаю подяки.

— Дозвольте пройти, містере Гансдене; мені потрібен ключ, а він он там на камінній поличці. До сну хочу спакувати валізу.

Годинник у будинку пробив сьому.

— Та він просто дикун, — мовив Гансден і, взявши капелюха із серванта, зі сміхом полишив кімнату.

Я хотів піти за ним: плануючи полишити N. наступного ранку, знав, що насправді не матиму іншої змоги попрощатися з Гансденом. Але вхідні двері з гуркотом зачинилися.

— Нехай іде, — сказав я собі, — колись ми ще зустрінемося.

Глава VII

Читачу, чи були ви коли-небудь у Бельгії? Чи випадково не пригадуєте, як вона виглядає? Чи не закарбувались її обриси у вашій пам’яті так, як закарбувалися в моїй?

Три — ні, радше чотири картини висять уздовж стін комірки, де зберігаються спогади мого минулого. Картина перша — Ітон. Усе на цьому полотнищі розміщене в перспективі, вдалині, у зменшеному вигляді, але яскраве, зелене, росянисте, з весняним небом, вкритим блискучими хмаринками, що, втім, натякають на дощ, бо ж моє дитинство не було суцільним сонячним світлом — у ньому траплялися похмурі, холодні та грозові дні. Картина друга, N., — величезний, закопчений; полотно потріскане і вкрите сажею: жовте небо, брудні хмари; ні сонця, ані синяви; зелень передмістя хвороблива й хирлява — вельми похмурий краєвид.

Картина третя: Бельгія; перед цим пейзажем я постою довше. Стосовно четвертої, то її вкриває завіса, яку я колись, можливо, зніму, а може, й ні — все залежатиме від моїх можливостей та зручності. В усякому разі, поки що вона мусить побути закритою. Бельгія! Назва неромантична й малопоетична, але коли її вимовляють, моє вухо так радо сприймає цей звук, серце так гучно б’ється у відповідь, що цього нездатні спричинити жоден інший звук чи слово. Бельгія! повторюю це слово й зараз, сидячи самотньо опівночі. Воно сколихує мій світ минулого, як заклик воскреснути; могили розверзаються, і мертві виходять звідти; думки, почуття та спогади, котрі щойно дрімали, спускаються до мене з хмар, і більшість із них оточені сяйливим ореолом; та поки я вглядаюся в їхні туманні форми й намагаюсь охопити обриси оком, звук, що пробудив їх, завмирає, й вони помалу тануть — кожна сама собою й усі відразу, як кільце туману, що заповзло під опалубку — прикликані до урн і знову запечатані в пам’ятники. Прощавайте, примари!

Це Бельгія, читачу. Погляньте! Й не називайте картину непоказною чи похмурою — бо такою вона не була для мене, коли я її вперше побачив. Полишивши Остенде не надто холодного лютневого ранку, я опинився на дорозі, що вела в Брюссель, й усе видавалося мені цікавим. Моє почуття радості жваво відгукувалося на все прекрасне, неперевершене, вишукане, витончене. Я був молодий, здоровий, утіхи та я були ще незнайомі між собою; мені не треба було потурати своїм природним слабкостям. Уперше я обіймав Свободу, і вплив її ласкавої усмішки й лагідних обіймів пожвавив моє життя, як сонячне світло та вологий західний вітерець — природу. Так, це був період, коли я відчував себе подорожнім, котрий уранці підіймається на пагорб, упевнений, що нагорі на нього чекає мальовничий світанок; його не бентежить, що підйом може бути незручним, стрімким і кам’янистим; він не відводить очей від вершини, зарожевілої, з позолотою — мандрівник упевнений у тому, що він нарешті побачить. Він знає, що зустріне сонце, колісниця якого вже прямує на схід, і легенький вітерець, який торкається щоки мандрівника, провіщає широку пряму дорогу, що пролягла поміж хмарами — м'якими, мов перли, й теплими, наче полум’я. Тяжка праця і труднощі були моїм таланом, але, підживлений енергією, підтриманий надіями — такими ж світлими, як і туманними — я більше не вважав свою долю важкою. Тепер я видирався на гору в непевному вранішньому освітленні; на шляху були галька, нерівності й зарості шипшини, але очі мої невідступно дивилися на зарожевілу вершину вгорі; уява була прикута до сліпучого небесного склепіння попереду, і я не думав ані про каміння під ногами, ні про шипи, що дряпали обличчя та руки.

Я часто із захопленням дививсь у вікно диліжансу (бо ж тоді залізниць і потягів ще не було). То що ж бачив? Розкажу вам усе по щирості: зелені, зарослі очеретом болота; родючі, але пласкі поля; оброблені лише на окремих ділянках, що робило їх схожими на дещо збільшені присадибні городи; смуги підрізаних дерев, сформованих, як живопліт, котрі облямовували лінію горизонту; вузькі канали, що плавно струменіли вздовж доріг; фарбовані фламандські ферми;