Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Затишком тут і не пахло. Все випромінювало властиву господарю замку брутальність і суворість.

– Залиште мене одну! – наказала Корнелія, щойно всі її речі з легкої руки слуг зайняли свої нові місця. – Ти теж, Вівіан, – додала, коли всі, крім останньої, вийшли.

Відмовившись ще й від вечері, принцеса вперше за останні кілька днів залишилася наодинці з власним болем і думками. Як же довго вона про це мріяла! Знаючи, що за дверима безмовно завмерли вартові, вона зачинилась у ванній кімнаті, зняла з себе одяг, набрала повну ванну води й дозволила гарячій рідині себе зігріти. А тоді дала волю сльозам, що незмірною важкістю так довго стискали їй груди й давили на горло.

Скорбота, печаль, гнів і ненависть переросли в безсиле судомне тремтіння. Легені, наче у спазмах, ковтали й випльовувало пекуче повітря, душу роздирало на шмаття нестерпне почуття провини, воно ж каламутило думки, застилаючи погляд пеленою безумства. Їй хотілося вити, як вовк, і дерти на собі волосся. До крові, до нестерпного болю, до запаморочення й нестями…

Коли людина втрачає те єдине цінне, що має, – душа її вмирає. Життя гасне, як втоплена у пітьмі всесвіту зірка, й просто існує випаленим шматком матерії.

Ось, що стало тепер з Корнелією.

Щойно вода стала вже геть холодною – дівчина неохоче вилізла з ванни та, з’їжившись, накинула на голе тіло теплий білий халат. Волосся наспіх промокнула сухим рушником і, ступаючи босими ногами по холодній плитці, вийшла у спальню.

– Що за…! – не стримала зляканого, уздрівши на своєму ліжку переодягненого й посвіжілого короля Артмена в обурливо розслабленій позі.

– Мушу визнати, ці чотири дні ти гарно трималася, – промовив він із легкою усмішкою й закладеними за головою руками.

– Що ви тут робите? – похмуро видала Еллі, завмерши на місці.

Холодний протяг із прочиненого вікна охоче лизнув її ступні й закрався під халат, завдавши відчутного дискомфорту. Однак наближатися до людини, яка не викликала жодної довіри чи симпатії – лише настороженість і відверту ворожість, дівчина не поспішала.

– Прийшов познайомитися ближче. Зрештою, незабаром ми станемо сім’єю. Я хочу знати, кого беру за дружину, – долинуло у відповідь ліниве.

– А хіба це так важливо? – пирхнула принцеса з гіркою насмішкою. – Вам однаково потрібна не я, а армія мого батька.

– Добре, що ти це розумієш, – посмішка на тонких вустах стала ширшою. А тоді чоловік різко скочив на ноги й повільно наблизився до Корнелії, яка ледве стрималася, щоб не позадкувати. – Боявся, мені дістанеться тупа проблемна курка, та не все так погано, хоч від розумних баб мороки не менше, – він скривився.

– Зате ви цілком виправдали мої очікування, – сміливо заявила у відповідь Еллі. – Така ж погань, як і мій батько.

В темних очах спалахнули недобрі вогні, а посмішка стала жорсткою, як наждачний папір. Король з обережною хижістю пройшовся великим пальцем по сухих жіночих губах, опісля міцно стиснув рукою обличчя їх власниці, як це за останньої зустрічі зробив правитель Сайріфії, й жорстоко проказав:

– Жахливе виховання, а язик... не завадило б укоротити. Затям, дурепо, ти тут не тому, що тебе воліють бачити королевою Кастірману. Твій посаг – ось, що справді важливо, а ти – неприємний бонус, ціна, яку я змушений заплатити за в майбутньому необмежену владу. Якщо не хочеш, щоб я перетворив твоє життя на пекло – будь слухняною кішечкою. Всього один-два роки, а тоді хоч біжи, хоч здихай – мені байдуже.

– Не боїтеся, що "кішечка" огризнеться у відповідь? Ваші погрози можуть обернутися проти вас же, – Еллі й гадки не мала, де в ній взялося стільки сміливості. Мабуть, причиною стала всеосяжна пустка, випалена в глибинах її душі батьковим учинком. Раніше дівчину стримував страх за життя матері, однак тепер... Втрачати було нічого. Боятися було нічого. Ба більше, все, що роками накопичувалося всередині – всі невиражені емоції, несказані слова й нескоєні вчинки – норовило вирватися на волю.

Навіть попри загрозу нашкодити таким чином самій собі.

– Смієш огризатися до мене, жінко? – останнє слово король Артмен буквально виплюнув – та з такою огидою, що принцеса скривилася.

Як же їй набридли ці пихаті, зверхні виродки, впевненні у своїй величі й чудовості лише тому, що народилися чоловіками! Вона б із задоволенням усіх їх попустила.

– Ви й не уявляєте, на що здатні ображені кішечки, – дівчина, як тільки могла, всміхнулася, а тоді вгризлася зубами в шкіру руки, що продовжувала силою тримати її тонке обличчя.

Король Артмен зашипів, різко відсмикнув руку, а тоді іншою вдарив неочікувану кривдницю по обличчю. Почувся дзвінкий лязкіт. Щока Корнелії спалахнула пекельним болем, а на очах проступили сльози, яким не судилося скотитися нижче. Однак ці почуття губилися на тлі солодкого задоволення, яке відчула принцеса, споглядаючи за скорченою від болю пикою нареченого.

– Божевільне стерво! – гаркнув на неї він. – Личко непогане, але характер мерзенний. Думаю таки відтяти тобі твій гнилий язик. Це вроди не зіпсує, зате навчить, що поруч із чоловіком ти повинна бути смиренна й слухняна.

– Як забажаєте, Ваша Величносте! – Корнелія коротко хихикнула, зробивши найжахливіший кніксен, на який тільки була спроможна, а тоді обійшла незваного гостя й залізла на ліжко, обернувшись до чоловіка спиною. Всім своїм виглядом вона дала зрозуміти, що він їй байдужий і, що найголовніше, вона його не боїться.

На обличчі короля від люті заходили жовна.

«Як ця погань сміє так зі мною розмовляти? – думав він, тягнучись руками до свого паска. – Я покажу їй, хто в цьому місці господар і як його варто вітати!»

Еллі мілко здригнулася, коли помітила, як над нею тривожно виростає тінь. Оглянулася – й побачила навпроти похмурого, як грозове небо, нареченого. В одній руці він тримав пасок з важкою металевою пряжкою, іншою – раптом схопив її за щиколотку й різко потягнув на себе, до краю ліжка.