Читати книгу - "Життя з Алісою поза дзеркалом, Богдан Миколайович Бойчук"

в тій свіжій могилці. Гробокоп сказав, що дві години тому закопав там власника м'ясарні Фрідріха, який об'ївся до тої міри, що простягнув ноги. Ми лопату, зрозуміло, не брали, але пішли назад на кладовище, щоб присісти в затишку й подумати, що робити далі.

Несподівано пустився густий дощ, і ми забігли до великої гробниці, обведеної чорним чавунним плотом. У гробниці було дві труни, тож Йоган, Вольф і Себастьян сіли на одну, а я з Бруно на другу. Я виклав горілку, ковбасу і хліб, — і ми почали наш звичний ритуал. Мушу сказати, що в гробниці було не гірше, ніж у корчмі. Багато в чому було навіть краще. По-перше, було просторіше й затишніше, а це сприяло глибиннішим філософським роздумам. По-друге, знадвору було чутно шум дощу та чудовий спів ворон, а це сприяло приємнішому випиванню й заїданню.

Коли вщух дощ, ми вийшли з кладовища й опинилися перед тою самою дилемою: що робити далі, де шукати Алісу? Розсудливий Себастьян подав думку, що найлогічніше було б піти на ріку Майн. Там за містечком стояв старий, частково розвалений замок. Задня частина замку висувалася в ріку й утворювала небезпечний вир, з якого майже щотижня витягали потопельників. Ми однозгідно вирішили піти туди. Я знову мусив бігти до крамнички й купувати ті ж самі горілку й закуску.

Ми дісталися до Майну аж під вечір. У вирі плавав тільки один труп. Насправді це був скелет, — мужчини чи жінки, важко було встановити. Риби, видно, обскубали з нього тіло й залишили тільки кості. Оскільки на голому черепі не було довгого волосся, ми розумно дійшли до висновку, що це не була Аліса. Ми зайшли до замку, розсілися на низькому підвіконні й, попиваючи, розмишляли про життя і смерть, хоч ні одне, ні друге не цікавило нас.

О десятій годині вечора, коли над рікою зійшов повний місяць, ми закінчили наші вчені розмови. Як годилося, ми придумали оригінальний і дотепний ритуал «Топити Марену», і Вольф, виголосивши ритуальний текст, жбурнув порожню пляшку в ріку. Тепер у нас не було питань, що далі робити й куди йти. Ми мовчки, але у повній згоді, пішли до корчми. Місяць освітлював нам дорогу, і ми жодного разу не заблудили. Все ж дотягнули до корчми щойно об одинадцятій годині.

Коли шинкарка Ліза побачила нас, впустила кухоль з пивом на підлогу і, схвильована й заплакана, побігла нам назустріч. Обнімаючи мене й цілуючи, розпустила по цілій корчмі зливу питань: «Де ви так довго були? Що з вами сталося? Що трапилося по дорозі? Я думала, що на вас хтось напав, що вас притримала поліція, що ви попали в аварію, що опинилися в шпиталі…»

Ми не мали ні охоти, ні часу розпатякувати з шинкаркою Лізою. Було вже пізно, а нас чекала ще третя пляшка. Тож ми відразу пішли до свого столика й замовили горілку. Шинкарка Ліза пригостила нас — «від серця», як вона любила казати — розовим хлібом і тарілкою вудженини.

Під час третьої пляшки ми зазвичай давали волю нашій поетичній фантазії. Але цим разом нічого не виходило. Труп Аліси маячів у нашій уяві й притлумлював усякі поетичні злети. Ми пили мовчки і тільки похитували головами й прицмокували. А коли шинкарка Ліза пішла опівночі додому, нас огорнув безпроглядний смуток. Ми з поспіхом закінчили пляшку й розійшлися по домівках.

Я був у мінорному настрої і йшов додому дуже неохоче, мов до темної трупарні. Ану ж труп Аліси захований десь у помешканні, скажімо — в шафі чи під ліжком. Може, він і не захований, а сам туди заповз. Всяке трапляється.

Та коли я відімкнув двері, мені вдарило в очі ясне світло. Я завмер на порозі. Що це значило? Невже Аліса жива? А може, це її дух блукає по моїй квартирі? З острахом я ступав крок за кроком, поки не опинився у вітальні. Раптом мені заперло дух: до мене бігла в прозорому халаті Ліза, розмахуючи по дорозі грудьми. Вона поцілувала мене в уста, повела до спальні й роздягнула. У ванні чекала мене розкішно тепла вода, в яку я занурився, щоб відпружитися. Ліза зсунула з себе халат і полізла до мене. Її широкі сідниці ледве втискалися у вузьку ванну.

І так моє життя набрало нового змісту.