Читати книгу - "Дворянка, Дмитро Українець "

Туліо прокинувся. Він підійшов до мене поки я стояла біля вікна і обійняв мене з-заду. Його ніжна рука так ковзала по моєму тілу. Мені хотілося триматися за неї постійно, адже надійної руки я не бачила ніколи. Він запропонував сьогодні сходити у костел, адже сьогодні було досить для них велике свято, про яке я чула. Саме в цей день кожен із місцевих після меси прикладав чолом до чола і благословляв кожного, мовлячи слова – «Santa Madre de Dios que has dormido, bendícenos», що означало «Пресвята Богородице, що уснула, благослови нас». Свято носило назву Успіння Богородиці, а саме день, коли вона не померла, а заснула і взята з тілом на небеса, та коронована на Царицю неба, та землі. Так розповідала мені панна Елізабет, мама Туліо.  

Після сніданку ми швидко вдягнулися, відкрили в кімнатах вікна ,щоб Елізабет могла чути літургію, а потім пішли до костелу. Падре уже розробляв Святі Тайни, а люди стояли на колінах і молилися до Богородиці. Ми з Туліо встали у кутку, щоб не виділятися серед інших. Його вбрання було досить гарним. Кремова сорочка, яку він купив на свою першу платню, сірі штани, та чорні туфлі, а поверх сорочки чорний жакет без рукавів. Я ж була не гіршою за нього, але у мене всього то було плаття, кольору іспанської гліцинії, босоніжки, які він мені подарував. На голові був красивий капелюшок його матері, щоб сонце голову не нагріло. Ми стояли і спокійно слухали службу. Коли падре почав промовляти проповідь, то всі так уважно слухали його повчання, лише ми дивилися одне на одного, та дякували Богу за нашу зустріч. Він щось говорив мені, що йому на хвилинку потрібно буде зостатися, щоб дещо сказати падре. Я ж у свою чергу погодилась. По завершенні літургії всі почали благословляти одне одного, та торкатися чолом до чола. Дивні іспанські традиції, до яких я не звикла, але вони мені дуже подобалися. 

Я сиділа на вулиці і очікувала Туліо. Сонце було пекучим, тому я заховалася під дашок, що був збоку, де сонячні промені майже не потрапляли. Раптом з дверей вийшов падре, якого я добре запам’ятала ще з того разу. Це він тоді мене прогнав з церкви. Я навіть не хотіла з ним розмовляти, але раз вже підійшов, то повинна хоча б привітатися.

- Дня гарного, падре – він поглянув на мене здивовано. Очі його оббігли мене всю. Він ніби й не сподівався мене тут побачити, та ще у такому платті.

- Гарного, пані…(ковтнув слину)…гарного – він поправив комірець і пішов далі, по своїй дорозі.

Тут із храму вийшов Туліо, весь такий зачарований, задоволений, що аж рум’янці було видно на щоках. Я посміхнувшись, запитала у нього, що ж з ним таке, та він просто сказав, що падре смішними жартами обсипав. Цікаво, що то за жарти такі були. Ідучи по дорозі до дому він акуратно ховав мене за себе, щоб контролери, які ходили по вулицях не розпізнали мене. Ми кружляли на площі в радісних танцях, знаючи, що сьогоднішній день, це прекрасна мить побути у двох. Він запропонував повечеряти сьогодні в кафе, що було майже біля в’їзду в містечко, на що я погодилась. День ставав все дедалі краще і краще. Близько біля обіду ми вже були вдома. Поцілунки і обійми були забезпечені. Я сміялася, коли просто дивилася на його щасливе обличчя. Воно й мене робило щасливим. 

Було видно одразу, що рука Туліо хоч і болить, але йде на поправку. На роботу йому сьогодні йти не потрібно, адже всі святкують, проте я хотіла піти на окраїну, де часто пасли вівці і рогату худобу. Через вікно другого поверху я завжди бачила старий, закинутий, потрісканий і неробочий маяк, що стояв на схилі і його під час шторму омивали і били морські хвилі. Він для мене був символом непохитності, адже скільки років уже хвилі його термосять, а він стоїть і не падає. Туліо пообідав, а я за компанію з ним. Ми залишили обід панні Елізабет і пішли до маяка. 

Вигляд звідси був просто чарівним. Крутий схил, що вів на гострі скелі вниз, об які можна було розбитися на смерть. Позаду нас, на пасовищі паслися корівки і овечки. Я навіть погладила одну з них і вона була така приємна на дотик. Це навіть заставляло розслабитись. Туліо кидав каміння у море. Ми навіть почали змагатися, хто кине дальше, але він завжди мене перемагав. Кінець кінцем я впала в відчай і лягла на зелену травичку, що ніжно лоскотала моє тіло. Він не став довго думати і ліг поряд, обійнявши мене рукою і цілував мене. Я цілувала його в відповідь. Вітер ніжно обдував мої ніжки та його обличчя. Він бу ідеальним чоловіком. Я хотіла його навіть тут, але про культуру забувати не варто. 

- Ей, ви що там розляглися, молодь?! – крикнув чоловік, що був відповідальний за це пасовисько. Туліо підвівся, підняв мене і перепросив у нього, та сказав усе як є.

- Ми просто відпочиваємо, пане Крузо! – виявилося, що вони знайомі, проте я не здивована.

- Аааа, це ти Туліо? А чого в маяк не зайдеш?! – він кульгаючи сів на лаву, що біля дверей і пропонував нам зайти у маяк – Двері відчинені!

- А можна, пане Крузо!?

- Звичайно можна, тільки обережно!

Ми не вагаючись виконали те, що сказав старий Крузо. Мені вже кортіло вилізти на самий верх і побачити море, та яке воно просторе. Підіймаючись по старих, сирих і мокрих від випаровування сходах, ми забралися на самий верх. Туліо на мить закрив мені долонями очі. Відкривши дерев’яні двері він вивів мене на балкон маяка і забрав руки. Перед моїми очима було велике просторе, сповнене таємниць море. Воно було синім, настільки синім, що здавалося, ніби воно не справжнє, а його намалював талановитий маляр. Було видно човни рибальські, що плавали далеко. Найдальше був корабель з білими вітрилами. Це молоді піхотинці поверталися з далекого плавання. Туліо завжди говорив, що війна на землі йде так само як на морі, але море набагато непередбачуване. Війни на морі йдуть зовсім іншим ходом, адже нещадимі пірати грабують форти і не дають людям спокійно жити, та вирощувати врожаї.